У 1872 році під тиском цукрозаводчиків генерал-губернатор князь Дондуков-Корсаков був змушений піти на з'єднання Києво-Берестейської та Харківсько-Миколаївської залізниць, що закінчувалися станціями Фастів I та Знам'янка-Пасажирська відповідно. З цією метою було утворено Товариство Фастівської залізниці. Товариство планувало прокладання залізниці через район Новомиргород — Златопілля, однак Міністр шляхів сполучення граф Георгій Бобринський домігся виконання Уставу Товариства, яким було зобов'язано прокласти залізницю через Смілу з правом експлуатації до 1957 року. Тож на околиці Сміли, паралельно з будівництвом залізниці, будується головна станція Фастівської залізниці. Назву їй було обрано Бобринська на честь графів Бобринських. Граф задумав будівництво станції заздалегідь, тож назва Бобринська уперше з'явилася на мапі 1870 року, що нині зберігається у бібліотеці імені Салтикова-Щедріна (Санкт-Петербург).
23 листопада1876 року розпочався рух поїздів від Фастова через Бобринську до Знам'янки з відгалуженнями до станцій Шпола та Черкаси, як свідчать телеграми з Фастова та Сміли у Товариство Фастівської залізниці, що засідало у Петербурзі. Управління ж залізниці було розміщено у місті Сміла.
На станції Бобринська було облаштовано депо на 9 паровозів і сарай на 8 вагонів, головну майстерню для ремонту паровозів та вагонів (нині — Смілянський електромеханічний завод), магазин для запчастин і матеріалів.
Незважаючи на низький вантажообіг, наявність станції дала швидкий імпульс зростанню розвитку міста та скорочення безробіття. Умови роботи були надзвичайно важкі — працювали по 12 годин, а заробіток одержували у розмірі 80-90 карбованців/рік. Робітники та стрілочники жили у тісних холодних бараках по 2-3 родини разом. Лікарні у залізничників не було, тож доводилося користуватися лікарнею графа Бобринського за плату.
Напередодні Першої світової війни станцію було переобладнано. У цей час була збудована залізниця Москва — Одеса-Головна і через станцію розпочався рух потягів з півдня у центр Російської імперії.
Проти ночі з 21 на 22 лютого1918 року Звенигородський кіш вільного козацтво під командуванням Юрка Тютюнника розбив на станції переважаючі сили більшовиків (8-ми тисячну групу Михайла Муравйова). Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат. Він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися у різних напрямках. Тут мало не був захоплений комендант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ. Під час операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями — Яків Водяний, єлисаветцями — Кульчицький, всією операцією кермував штаб Звенигородського коша. Це була одна з найвидатніших операцій Вільного козацтва[2]. В цьому бою брав участь і Іван Лютенко-Лютий, після якого на деякий час склав зброю. За його словами в цьому бою протистояли переважно червоні матроси з Чорноморського флоту, які хоч і були фронтовиками, на суші виявились слабким супротивником.
10 травня1919 року, внаслідок Григор'ївського повстання проти більшовицької влади, одною з перших повстанцями була захоплена станція Бобринська. 22 травня1919 року червоноармійські підрозділи повернули станцію собі під контроль.
5 серпня1919 року розпочався наступ на вузлову станцію білогвардійських військ під командуванням начальника 1-ї Терської козачої дивізії. В авангарді наступу знаходився бронепоїзд «Генерал Шкуро», що переслідував бронепотяг та відступаючі сили червоних. Проти ночі з 6 на 7 серпня бронепоїзд зайняв станцію. Було захоплено близько 20 полонених. На ранок 7 серпня підтягнулися пластунські батальйони. Бронепоїзд провів розвідку на відстані близько 10 верст у напрямку станції Сміла, в бік мосту через річку Дніпро, і згодом повернувся на станцію Бобринська[6]. Нечисельні білі війська продовжували наступ у напрямку станції Цвіткове. Передові загони генерала Андрія Шкуро покинули 11 серпня Смілу, залишивши на станції один ешелон. Через станцію проходило багато різних білогвардійських військових частин, що супроводжувалось чисельними погромами єврейського населення Сміли.
10 лютого1920 року в ході Першого зимового походуполк Чорних запорожців та Мазепинський кінний полк штурмом взяли станцію Бобринську. На станції було захоплено 11 поїздів інтендатури фронту. Серед трофеїв «чорні запорожці» мали 60 верхових коней, полкові гармати, рушничні набої, багато одягу та іншої амуніції[7]. Нанісши значних втрат більшовикам та здобувши велику кількість майна, війська відступили зі станції та вирушили на Лівобережжя[8].
1936 року відбулось розукрупнення Південно-Західної залізниці, в окрему адміністративну одиницю була виділена Одеська залізниця, в підпорядкування якої і потрапила станція ім. Постишева. Постишевське (Бобринське) відділення стало одним з восьми аналогічних у складі новоствореної залізниці. Через станцію проходив один з основних потоків поїздів у напрямку П'ятихатки-Знам'янка-Миронівка.
11 березня1940 року ремонтне вагонне депо отримало назву Імені Тараса Шевченка.
13 вересня2012 року локомотивне депо (ТЧ-5) станції імені Тараса Шевченка було нагороджено як найкраще локомотивне депо у галузевому змаганні першого півріччя 2012 року. Зокрема, відзначена висока продуктивність праці, зростання обсягів перевезень та ефективна економія експлуатаційних витрат за виконання плану поточних ремонтних робіт, впровадження технологічних новацій у оснащенні та відсутності виробничого травматизму[9].
Тинченко, Я. Панцирні потяги, панцирники та залізничні війська у визвольній війні 1917—1920 рр.. — К. : Темпора, 2012. — 112 с. — (Militaria Ukrainica). — 2000 екз. — ISBN 978-617-569-044-4.
Власов, А.А. О бронепоездах Добровольческой армии. — 2007.