|
Генеральний план Мангеттена Генеральний план Манхеттена (англ. Commissioners' Plan of 1811, дослівно План комісарів 1811 року) — комплексний план розвитку Манхеттена, затверджений 1811 року. Ініціатором створення плану була легіслатура штату Нью-Йорк. Основним його призначенням було упорядкувати забудову та продаж ділянок між 14-ю вулицею і районом Вашингтон-Гайтс (Мангеттен). В основу плану лягла гіпподамова система, що визначила сучасний вигляд найстарішого боро. Від самого початку план критикували за його одноманітність і строгість порівняно зі схемами забудови старіших міст. Однак останніми роками його вважають вдалим прикладом містобудівного проектування.[1] Загальну концепцію витримано, але реальна забудова острова має деякі відхилення від плану. Найбільшою відмінністю є Центральний парк, якого не було в початковому плані, а проект з'явився лише 1853 року. Він простягається від 5-ї до 8-ї авеню і від 59-ї до 110-ї вулиці. ІсторіяПлану 1811 передувало кілька не затверджених проектів. Так, у 1797 році міська рада доручила Джозефу Менджіну (англ. Joseph Mangin) і Казимиру Гьорку (англ. Casimir Goerck) розробити попередній план прокладки майбутніх вулиць. Гьорк і Менджін накреслили мапу, на якій розташування більшості вулиць було схоже на те, як його бачили у майбутньому власники тих земель. Але міська рада рішуче відкинула цю схему.[2] У 1807 році міська рада запросила у влади штату Нью-Йорк новий варіант вуличного планування. Основним завданням проекту мало стати створення зручного міського планування:
У березні 1807 рада призначила комісію зі створення остаточного міського плану. До її складу увійшли троє осіб: політики і колишні сенатори Говернер Морріс та Джон Резерфорд[en] і топограф Симеон Де-Вітт[en].[3] Через місяць влада штату наділила комісію широкими повноваженнями. Вона отримала виключні права:
Під юрисдикцію комісії потрапила територія Манхеттена на північ від Хаустон-стріт, а також прибережні смуги річок Гудзон та Іст-Рівер завширшки 600 футів (близько 180 метрів).[1][3] Головою комісії призначено Морріса. Її членам платили по 4 долари в день, і вони, на превелике невдоволення землевласників, володіли правом вільного доступу на приватні землі. Як пізніше згадував топограф Джон Рендел молодший:
Опис .jpg) У березні 1811 року комісія оприлюднила план у вигляді мапи завширшки 8 футів (приблизно 2,4 метра). На ній було накреслено 12 основних авеню, що проходили з півночі на південь паралельно до річки Гудзон, а також численні вулиці, що перетинали їх під прямим кутом. Вулиця Бродвей не входила в план 1811 року, а її додали згодом. Основною функцією запропонованої планування мала стати «вільна і достатня циркуляція повітря» (англ. a free and abundant circulation of air). Необхідність перетину вулиць під прямими кутами була викликана тим, що зведення прямокутних будинків обійшлося б найдешевше. [1][3] План передбачав створення 155 вулиць. Вони повинні були бути прокладені по межах розмічених раніше земельних ділянок площею по 5 акрів (приблизно 20 000 м²). Вихідною точкою стала 1-а вулиця. Коротка і непримітна, вона пролягала від перетину Авеню B і Хаустон-стріт до перетину Бауері та Блікер-стріт. Своєрідним наріжним каменем, від якого починається прямокутна структура вулиць Манхеттена, є невеликий трикутний парк Перец-сквер[en].[4] Ширину кожної авеню встановили рівною 100 футам (приблизно 30 метрів). Відстань між сусідніми авеню в центрі острова мала бути близько 280 метрів, але вздовж берегової лінії вона мала бути меншою. Причиною цьому слугувало те, що ділянки вулиць біля пірсів мали більшу вартість, ніж розташовані в глибині острова. Ширину вулиць, що перетинають авеню, визначили рівною 60 футам (близько 18 метрів); відстань між вулицями — в середньому 200 футів (близько 61 метра). Внаслідок такого розбиття утворилося близько 2000 вузьких і протяжних ділянок. Ширину 15-ти вулиць: 14-ї, 23-ї, 34-ї, 42-ї, 57-ї, 72-ї, 79-ї, 86-ї, 96-ї, 106-ї, 116-ї, 125-ї, 135-ї, 145-ї та 155-ї встановили рівною 100 футам (приблизно 30 метрів).[3] Зведені раніше будови мали залишатись недоторканими. Якщо ж будівлі підлягали знесенню, власникам виплачували компенсацію.[3] Див. такожПримітки
|
