|
Кочубей Аркадій Васильович
Аркадій Васильович Кочубей (20 лютого 1790 — 16 березня 1878) — державний діяч Російської імперії українського походження, чиновник і мемуарист з роду Кочубеїв: камергер (1827), орловський губернатор (1830–1837), сенатор (з 1842), дійсний таємний радник (1856). ЖиттєписАркадій Кочубей був молодшим сином генерал-майора Василя Кочубея (1756—1800) і Олени Туманської (пом. 1836). Подружжя мало ще доньку Олену (1793-1863) і трьох синів: Василя (1784-1844), Дем'яна (1786-1859) і Олександра (1788-1866)[1]. У віці 10 років втратив батька. У 1794 у віці чотирьох років визначений гефрейт-капралом в лейб-гвардії Кінного полку[2]. До 12 років разом з братом Олександром виховувався вдома під керівництвом спочатку швейцарця Дорньє, а потім абата Фромана. З 1802 по 1807 продовжив освіту в Петербурзі в аристократичному пансіоні Ніколя, куди був відправлений за бажанням дядька Віктора Кочубея разом з братом[3]. З 25 січня 1802 числився в Колегії іноземних справ[4] юнкером, з 2 січня 1806 — перекладачем. 12 вересня 1809 разом з братом Дем'яном почав службу в канцелярії принца Георгія Ольденбурзького під керівництвом Ф. П. Луб'яновського і в Головному управлінні водяних і сухопутних шляхів сполучення (з 1811 — Головне управління шляхів сполучення)[4] . 20 грудня 1810 — помічник столоначальника. 30 липня 1811 — титулярний радник, 15 жовтня 1811 — отримав придворне звання камер-юнкера. З початком Французько-російської війни залишив цивільну службу і 13 жовтня 1812 вступив до Гродненського гусарського полку, з яким брав участь у багатьох боях в Російській імперії і в закордонному поході: за Бій під Чашниками отримав орден Святого Володимира 4-го ступеня з бантом, брав участь в боях під Борисовим, при Люцині, Бауцені та інших, у взятті Тильзіта, Кенігсберга, Берліна і Парижа. 13 жовтня 1812 — поручик, 18 серпня 1813 — штабс-ротмістр, 14 вересня 1814 — ротмістр, 10 жовтня 1814 по клопотанню Віктора Кочубея перейшов до лейб-гвардії Гусарського полку з тим же чином. Через конфлікти з командиром полку графом Левашовим за рекомендацією князя Васильчикова перейшов до Тверського драгунського полку, який складався в корпусі графа Воронцова. 10 березня 1824 — полковник у відставці[5].  30 листопада 1824 перейшов на службу чиновником з особливих доручень до начальника поштового департаменту; 7 січня 1824 — надвірний радник, 30 вересня 1825 — колезький радник, з 9 січня 1828 по 1830 роки був київським віце-губернатором, 2 жовтня 1827 — камергер, з 21 квітня 1830 — виконувач посаду орловського губернатора, 6 грудня 1831 — дійсний статський радник 1 січня 1832 затверджений на посаді. 4 травня 1837 — таємний радник[2]. 30 червня 1842 призначений сенатором, з 1847 — почесний опікун Санкт-Петербурзької присутності Опікунської ради установ імператриці Марії, в 1847–1868 керував лікарнею Всіх скорботних[4]. Як сенатор був присутній в 1-му відділенні 5-го департаменту Сенату, а з 1 січня 1851 року по 1 січня 1865 — першоприсутній 2-го відділення того ж департаменту. З 1 січня 1865 до кінця життя був присутнім на Загальних зборах перших трьох департаментів і Департаменту герольдії Сенату. Кочубей у своєму маєтку в селі Згурівка Прилуцького повіту зібрав бібліотеку близько 10000 томів, що складалася з праць з історії[4]. Аркадій Кочубей помер 16 березня 1878. Похований в Петербурзі на Новодівичому цвинтарі[6] поруч з братами Дем'яном і Олександром. ТворчістьЩе в пансіоні разом зі своїм другом, графом Сергієм Потьомкіним, склав за поемою Богдановича оперу «Душенька»[7], яка була тоді ж розкішно видана з гравюрами. Аркадій писав:
У 1890 були опубліковані записки Кочубея — «Сімейна хроніка. Записки Аркадія Васильовича Кочубея. 1790—1873.» [Архівовано 29 листопада 2020 у Wayback Machine.] — СПб.: Тип. братів Пантелєєвих, 1890. — 314 с. РодинаДружина (з 15 вересня 1824) — княжна Софія Вяземська (15.06.1798 —20.05.1834), хрещениця Павла I[8], фрейліна двору, донька сенатора князя Миколи Вяземського (1769–1846) від шлюбу з Катериною Васильчиковою (1773/1774 — 1816). По лінії матері Софія була онукою Анни Розумовської і рідною племінницею княгині Марії Василівни Кочубей. Весілля було в домашній церкві в селі Диканьки. За словами Кочубея, його дружина «була дуже хороша собою і дуже добра. Отримавши хороший стан від діда свого Розумовського, вона негайно стала думати як допомогти своїм бідним родичам і знайомим». Проживши в шлюбі десять років, майже нерозлучно. Між ними не було ніяких сварок, мало того, вони знали всі думки одне одного, тому що нічого ніколи не приховували один від одного. Померла в Орлі від горлових сухот. У шлюбі народилися[2]
За словами сучасниці, Олена була чарівною не правильністю обличчя, а невимовною грацією всього стрункого єства, освітленого виразними великими чорними очима. Вона володіла дивовижним голосом і співала з братом прекрасні дуети. Добре освічена, вона мала світський лоск, тримала себе вільно і з гідністю в середовищі вищого суспільства.
Нагороди
КоментаріПримітки
Джерела
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
