Латиші

Латиші
2008 Хор Фестивалю пісні і танцю в латвійських народних костюмах
Самоназва	latvieši
Кількість	бл. 1 530 000[1]
Ареал	Латвія 1 187 891 (2021)[2]  США 96 070–102 000 (2009)[3]  Велика Британія 39 000 (2011)[4][5]  Канада 27 870 (2006)[6]  Німеччина 27 752 (2014)[7]  Бразилія 25 000 (2002)[8]  Ірландія 20 593 (2011)[9]  Австралія 20 124 (2011)[10]  Росія 18 979 (2010)[11]  Нова Зеландія 20 000 (2004)[1]  Норвегія 8 077 (2013)[12]  Україна 5 079 (2001)[13]  Ізраїль 4 000 (2020)[14]  Данія 3 799 (2012)[15]  Іспанія 3 711 (2011)[16]  Естонія 3,329 (2020)[17]  Фінляндія 3,232 (2020)[18]  Італія 2,689 (2014)[19]  Франція 2,602 (2016)[20][21]  Литва 2,300 (2012)[22]  Білорусь 1,549 (2009)  Узбекистан 1,800[23]  Нідерланди 1,400(2002)[24]  Казахстан 1,123 (2009)[25]
Близькі до	литовці, естонці (частково)
Входить до	балти
Мова	латиська
Релігія	лютеранство, католицизм (значна меншість)

Латиші́^[26][27] (латис. latvieši) — північноєвропейський балтійський народ, корінне населення Латвії. Носії латиської мови, що належить до балтійської групи індоєвропейських мов. Сформувалися у XV—XVII століттях на основі балтських (земгалів, куршів, латгалів, селонів) та угро-фінських (ліви, ести) племен, що заселяли історичну Лівонію. Належать до східно-балтійського расового типу. Традиційно сповідують християнство — лютеранство та католицизм, який особливо поширений на сході Латвії (Латгалії) серед субетнічної групи — латгальців, крім того, католицизм також сповідують суйти в Курземі. Мають тісні історично-культурні зв'язки з сусідніми литовцями (які також є балтами) та естонцями.

Історично зазнали сильного культурного впливу німців, які християнізували та колонізували латвійські землі в XIII столітті, в ході Лівонського хрестового походу. До початку ХХ століття перебували під іноземним пануванням — німецьким, литовським, шведським, російським. У 1918—1920 роках, внаслідок розпаду Російської імперії та завдяки війні за незалежність, створили власну національну державу — Латвійську Республіку. Під час Другої світової війни (1939—1945) були під радянською (1940—1941) та німецькою (1941—1944) окупацією. За результатами цієї війни опинилися під радянським гнітом (1944—1991). Вели визвольну боротьбу в складі партизанських загонів (Лісові брати) та німецьких військ (Латиський добровольчий легіон). Інкорпоровані як Латвійська РСР до складу СРСР (1940). За радянського панування зазнали москвинізації та національно-культурної асиміляції, проте змогли зберегти мову та культуру. У 1991 році, завдяки розвалу Радянського Союзу, відновили власну незалежність.

Предками латишів були балтські племена, що оселилися на території Латвії в 3-2-у тисячолітті до нашої ери. На початку 1-го тисячоліття нашої ери сформувалися близькі щодо культури етнічні утворення:

• на узбережжі Балтійського моря — курші;
• північніше від річки Даугава — латгали;
• у басейні річки Лієлупе — земгали;
• у Південно-Східній Латвії — селони.

В 10-12 століттях на землях латгалів, які до цього часу знаходилися у васальній залежності від Полоцького князівства, виникають перші державні утворення — князівства Талава, Ерсика й Кокнесе. З кінця 12 століття почалася німецька колонізація Латвії, що завершилася включенням її в землі Ливонського ордену й інших німецьких князівств.

На території Латвії поширилося католицтво, з 1-ї половини 16 століття — протестантизм. У 1561 більша частина Латвії стала залежною від Великого князівства Литовського, пізніше — Речі Посполитої. В 1629 році західна частина відійшла до Швеції.

У 18 столітті в результаті Північної війни й розділів Польщі 1772 й 1795 Латвія увійшла до складу Російської імперії.

У середині 19 століття на основі середньолатиського діалекту сформувалася літературна мова. В 1920 році Латвія здобула незалежність, але 1940 року її завоювала СРСР. 1990 року ВР Латвії ухвалила Декларацію про її незалежність.

Слово «latvietis» стало поширеним у 19 столітті, витіснивши термін «latvis» (лат. Lotavis), який використовувався щонайменше з 16 століття, і який пізніше був знову введений з поезії в активний словниковий запас латиської літературної мови, в основному як термін для позначення старолатиської мови.

Слово «Latvietis» було утворене від «Latvis» шляхом додавання суфікса «-ietis». Походження слова «Latvis» є більш давнім і незрозумілим. Ймовірно, воно походить від давніших форм *latuvis або *latavis, які, в свою чергу, походять від власних назв *Latuva або *Latava (порівняйте з сучасними назвами річок у Литві — Latavа, Latuvа, а також Lãtupis). Корінь «lat-» в «latgalis» також, ймовірно, походить від назви давньої річки *Lata, яка, можливо, походить від прабалтійського кореня «lat-», який, у свою чергу, походить від праіндоєвропейських *lat-, *let-, *lot- («текти»). Слова зі схожим коренем зустрічаються і в інших мовах, наприклад, давньогрецьке λάταξ (látaks - «купа»), давньоірландське laith («рідина, болото»), (< *lati), lathach («мул, багно») (< *latàkā), давньоскандинавське leþja («глина; залишок, слиз») та давньоверхньонімецьке letto («глина»). Від слова «latvis» походить також назва латиського народу в інших мовах, таких як литовське lãtvis, українське латыш, польське lotysz, німецьке Lette, англійське Lett, естонське läti та фінське lätti.

Традиційні заняття — землеробство (жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, коноплі, бобові, картопля, у Латгалії — льон) і тваринництво (велика рогата молочна худоба, вівці, свині, коні), на узбережжі — рибальство. Традиційні ремесла — обробка деревини, шкіри, металу, бурштину, ткацтво. У латишів різних областей — Латгалії, Курземе, Відземе, Земгалії й ін. — зберігаються особливості в культурі.

Традиційні поселення — однодворки (віенсетас), на сході — села рядового і вуличного планування (ціемс, саджа). Розташування будівель садиби (житловий будинок — істаба, господарські будівлі — кліть, клуня, хлів, лазня) у різних районах по-різному.

Основний тип традиційного житла — зруб на фундаменті з природного каменю. Дахи двосхилі (у Відземе й Курземе — чотирискатні), із соломи, очерету або дранки. Житлові приміщення розташовувалися обабіч сіней (намс) з кухнею. Латгальская істаба, близька до російської й білоруської курної хати, має вигляд двох самостійних зрубів з російською піччю, з'єднаних холодними сіньми (синцес). У 1920-30-х роках поширилися багатокамерні сільські будинки типу котеджів. Наприкінці 1940-х років почалося переселення латишів з хуторів у селища, розташування яких здебільшого збігалося з колишніми волосними центрами.

Традиційний жіночий костюм — довга тунікоподібна сорочка, смугаста або картата спідниця, наплічна накидка (віллайне). Були місцеві особливості в покрої, кольорах й прикрасах одягу. У Видземі сорочки прикрашалися мережкою, накидки — білі, головний убір дівчини — червоний вінок, що розшитий бісером, заміжні — білий вишитий чепець. У Земгалії сорочка прикрашалася білою вишивкою, спідниця — особливим браним («квітковим») візерунком, накидка — багатим тканим візерунком; на голові носили шовкову хустку, що зав'язувалася в дівчини позаду, у заміжніх — під підборіддям; дівчата також носили металеві вінки, заміжні жінки — тюлеві чепці. Курземський костюм (зберігався довше інших, аж до середини 20 століття) відрізнявся металевими поясами, яскраво-синіми накидками з металевими прикрасами, пряжками-сактами. На голові носили металеві або ткані на твердому каркасі вишиті бісером вінки. Латгальский костюм складався із сорочки із червоним браним або вишитим візерунком, картатої (на півночі — білої) спідниці, білої накидки із синьо-зеленою вишивкою, лляного наплічного покривала (снатене). Головний убір дівчини — червоний вишитий бісером вінок, заміжніх — білий вишитий чепець. Аугшземський костюм окремими рисами подібний до латгальського, відземського і земгальського: сорочка із прямими поликами (на відміну від інших латиських жіночих сорочок) прикрашалася червоною вишивкою, спідниця — картата або у світлу смужку, головний убір — полотняний (наматс), по святах надягали фартух.

Чоловічий одяг більш одноманітний, складався з каптана (білого, сірого або синього), штанів (одного кольору з каптаном або картатих), сорочки, пояса, шарфа, шапки, рукавичок. Штани заправлялися в шкарпетки з кольоровим одворотом, взуття — чоботи або постоли. По святах обов'язково одягався чорний або сірий капелю — ратене. І чоловічі й жіночі сорочки сколювалися в коміра металевою пряжкою. З 2-ї половини 19 століття традиційний костюм почав виходити із уживання.

Традиційна їжа — борошно, крупи, горох, боби. Хліб пекли кислий, в основному з житнього борошна. З товченого конопельного насіння готували так зване молоко, що слугувало приправою до картоплі й каш. Традиційні страви — юшки із круп (путра) і овочів (капусти), каші, галушки з гороху або бобів, у свята — пироги зі шпигом, печиво, м'ясні страви (наприклад, на Різдво й Новий рік — свиняча голова з кислою капустою, на Великдень — яйця й холодець), на Іванів день (Ліго) — «янів сир» із сиру. Традиційні напої — збитень із житнього борошна, ячмінне пиво, березовий і кленовий соки.

Родина — була патрилінійна. Звичайне господарство переходило до старшого сина, інші спадкоємці одержували свою частку грішми, на які навчалися ремеслу, одержували освіту, ішли на заробітки в міста або в батраки. Було поширено приймачество.

Найрозвиненіші види прикладного мистецтва — художнє ткацтво, вишивка, в'язання, плетиво, різьблення по дереву, виробництво керамічних виробів, обробка металу, бурштину, тиснення по шкірі. Усна народна творчість включає: казки (тейки), перекази, анекдоти, загадки, прислів'я, приказки. Багатий пісенний фольклор — дайни (пісні трудові, сатиричні, побутові, календарні й ін.). Основні музичні інструменти — кокле (тип гуслів), смуйгас (волинка), скрипка, сопілка й ін. Народні пісні є найважливішою частиною репертуару пісенних свят, що регулярно проводяться з 1873.

• 1920: &&&&&&&&01161404.&&&&001 161 404 особи (в Латвії; 72,76 % населення країни)
• 1925: &&&&&&&&01354126.&&&&001 354 126 осіб (в Латвії; 73,40 % населення країни)
• 1930: &&&&&&&&01394957.&&&&001 394 957 осіб (в Латвії; 73,42 % населення країни)
• 1935: &&&&&&&&01472612.&&&&001 472 612 особи (в Латвії; 75,50 % населення країни)
• 1959: &&&&&&&&01297881.&&&&001 297 881 особи (в Латвії; 62,00 % населення країни)
• 1970: &&&&&&&&01341805.&&&&001 341 805 осіб (в Латвії; 56,76 % населення країни)
• 1979: &&&&&&&&01344105.&&&&001 344 105 осіб (в Латвії; 53,7 % населення країни)
• 1989: &&&&&&&&01387757.&&&&001 387 757 осіб (в Латвії; 52,0 % населення країни)
• 2000: &&&&&&&&01370703.&&&&001 370 703 осіб (в Латвії; 57,7 % населення країни)
• 2011: &&&&&&&&01255785.&&&&001 255 785 осіб (в Латвії; 62,2 % населення країни)

• Письменник: Райніс (Яніс Пліекшанс, 1865—1929), відомий латиський письменник, діяч культури, політик, автор численних видань віршів, поем, п'єс й ін. Райніс названий «людиною 20 століття Латвії».
• Композитори: Андрейс Юр'янс (1856—1922) і Язепс Вітолс (1863—1948) — основоположники національного стилю в латиській інструментальній музиці.
  Раймонд Паулс — видатний естрадний композитор і громадський діяч.
• Художники: Яніс Розенталс (1866—1916) та Вільгельм Пурвіт (1872—1945) — найвідоміші латиські художники. Яніс Розенталс — основоположник латиського портретного живопису. Багато зробив для розвитку латиського пейзажу Вілгелмс Пурвітіс, завдяки йому цей жанр навіки зайняв своє місце в європейському живописі.
• Учені: Давид Іеронім Ґрінделіс (1776—1836) — перший природознавець Латвії, хімік, фармацевт і лікар.
• Спортсмени: Яніс Лусіс (1939) — єдиний спортсмен Латвії (метання списа), що завоював три олімпійські медалі (золоту, срібну, бронзову). Уляна Семенова (1952) — найвидатніша баскетболістка в історії олімпійських ігор, триразова чемпіонка світу.

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Латиші

• Латвія
• Латиська мова
• Населення Латвії

• І. Винниченко. Латиші // Етнічні спільноти України: Довідник / За ред. В. Євтуха. – К., 2001
• Руслана Марценюк. Чисельність естонців, латишів та литовців на території України за загальними переписами кінця ХІХ — початку ХХІ століть // Етнічна історія народів Європи. — 2017. — Вип. 51. — С. 107–126.
• Латиші на Харківщині. Державний архів Харківської області, 2020
• Латиші в суспільно-політичному, соціально-економічному та культурно-освітньому житті Харківщини у 1920-ті – 1930-ті роки / О.С. Гончарова, О.Л. Рябченко // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Сер. : Історія та географія. – Харків : Колегіум, 2020. – Вип. 57. – С. 103–109.

• Латиші / І.І. Винниченко // Енциклопедія Сучасної України / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.]; НАН України, НТШ. – К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2016.
• Łotysze // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 741. (пол.)