Максимчук Святослав Васильович

Максимчук Святослав
Ім'я при народженні	Максимчук Святослав Васильович
Народився	9 березня 1936(1936-03-09) (88 років)  Ремель, Рівненський район, Рівненська область
Національність	українець
Громадянство	Україна
Діяльність	актор
Діти	Максимчук Ольга Святославівна
Нагороди та премії
Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського (2011)

Святослав Васильович Максимчук (нар. 09 березня 1936, с. Ремель Рівненського району Рівненської області) — український актор театру та кіно, педагог. Актор Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької (з 1964 року). Народний артист України (2000)^[1].

Народився 9 березня 1936 року в селі Ремель (нині Рівненський район Рівненської області).

У 1959 році закінчив акторське відділення Харківського театрального інституту (курс Д. Антоновича). Працював у театрах Харківської області (1959—1960 рр.), у Харківському українському драматичному театрі імені Т. Шевченка і водночас на кафедрі сценічної мови Харківського театрального інституту (1960—1964 рр.); з 1964 року — у Національному українському драматичному театрі імені М. Заньковецької (Львів), із 2000 за сумісництвом викладає на кафедрі театрознавства й акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка.

Акторсько-декламаторську діяльність розпочав у 1966 році — з участі в конкурсі до 110-річчя І. Франка (за читання поеми «Похорон [Архівовано 2 лютого 2022 у Wayback Machine.]» став одним із переможців).

З 1989 року — ініціатор та ведучий «Заньківчанських вечорів» у Львові — своєрідних творчих звітів визначних особистостей^[2].

З липня 2023 року — член НСПУ.

Зіграв понад 100 ролей, зокрема:

• 1971 — «Моє слово» Василя Стефаника; реж. Сергій Данченко^[3]
• «Шельменко-денщик» за п'єсою Григорія Квітка-Основ'яненко — Скворцов
• «Маруся Богуславка» за романом Михайла Старицького — Сохрон Мальований
• «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького — Горнов
• «Гріх і покаяння» Івана Карпенка-Карого — Никодим
• «Суєта» Івана Карпенка-Карого — Демид, Михайло
• «Сестри Річинські» Б. Антківа за романом Ірини Вільде — Доктор Безбородько
• «Сторінка щоденника» Олександра Корнійчука — Леонід Край
• «Сині роси» Миколи Зарудний — Клим Островий

Особливу популярність здобув як майстер художнього читання: унікальна пам'ять, тонке відчуття стилю письменника, глибоке пройняття психологією твору. У доробку — понад 40 аудіоальбомів, половина з них — у серії «Українська класика від Святослава Максимчука».

• «Фонохрестоматія з української літератури для 8–9 класів середніх шкіл» (1979—1980 рр.)
• «Моя Шевченкіана» (1999, Монреалі (Канада))
• «Мій Шевченко» (110 творів) — (2014, Львів)
• «Франкові поеми „Похорон“, „Мойсей“, „Іван Вишенський“, „Лис Микита“, поезії зі збірок „Зів'яле листя“, „Semper tiro“ та ін.»
• «Франкіяна Святослава Максимчука»
• «Енеїда» (перші три частини) І. Котляревського

У репертуарі художніх читань Максимчука також твори Г. Сковороди, М. Шашкевича, С. Руданського, В. Самійленка, В. Стефаника, Леся Мартовича, О. Маковея, В. Короліва-Старого, Є. Маланюка, Василя Барки, О. Гончара, Д. Павличка, Л. Костенко, І. Світличного, В. Симоненка, І. Драча, В. Лучука, В. Шевчука, Р. Третякова, Р. Лубківського, Ігоря Павлюка.

• «Похорон», «Мойсей» (І. Франко)
• «На полі крові» (Леся Українка)
• «Галілей» (Є. Плужник)
• 2001 — «На полі крові. Aceldama»

• Мозаїка спогадів [Архівовано 1 листопада 2021 у Wayback Machine.] (Львів: «Видавництво Старого Лева», 2021)^[4].

• 2011 — Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського^[5]

Цей розділ потребує упорядкування для відповідності стандартам якості Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть поліпшити цей розділ. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (Дізнайтеся, як і коли вилучати це шаблонне повідомлення[en])

• Максимчук Святослав Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 34-35.
• Літературні вечори в Українському Інституті Модерного Мистецтва Чикаго, 1973—2006 // Укладачі: Віра Боднарук, Володимир Білецький. — Донецьк: Український культурологічний центр, 2006. — 140 с.
• Шалата М. Й. Максимчук Святослав Васильович [Архівовано 14 березня 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Шевчук В. Емоціо та раціо в інтерпретації… Святослава Максимчука // Наук. світ. 2000. № 1.
• Вдовиченко Г. Святослав Максимчук: «Чом працювать на власній ниві — стид?» // Високий Замок. 2000, 20 грудня
• Чорнопиский М. Півстоліття в театрі красного мовлення // Літературна Україна. 2010, 14 січень.
• Теленчі О. «Я ніколи не зрадив слово…» // За вільну Україну. 2011, 29 грудня
• Горак Я. Огонь в одежі слова: Нарис про Франкіану Святослава Максимчука. Львів: Апріорі, 2016. — 224 с. : іл. — ISBN 978-617-629-286-9
• Ремель. Трагедія на світанку: історичний нарис / автор ідеї та куратор проєкту Святослав Максимчук [вид. 2-е, випр. і доповн.]. — Львів: СПОЛОМ, 2020. — 220 с.: іл.
• Барабаш (Челецька) М. Ламаючи стереотипи: новий авторський проект із художнього читання // Слово Просвіти: Всеукраїнський культурологічний тижневик. — Режим доступу: http://slovoprosvity.org/2016/03/10/lamayuchi-stereotipi-novij-avtorskij-proekt-iz-xudozhnogo-chitannya/ [Архівовано 25 січня 2021 у Wayback Machine.]
• Барабаш (Челецька) М. Все починається від Адама: Святослав Максимчук інсценізував «Байки світовії» Степана Руданського // Високий Замок. — 2016. — 5 квітня (вівторок). — С. 12.
• Барабаш (Челецька) М. Книжка, яка промовляє акторським голосом: Яким Горак представив «Огонь в одежі слова. Нарис про франкіану Святослава Максимчука». — Режим доступу: http://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayinci-chytayte/knyzhka-yaka-promovlyaye-aktorskym-golosom [Архівовано 2 березня 2022 у Wayback Machine.]