Розпочав грати у футбол на батьківщині, граючи за ряд місцевих команд, а також недовго виступав у ФРН за «Аугсбург» в Оберлізі Баварія, третьому на той момент дивізіоні країни.
В 1990 році, завдяки дозволу на виступ легіонерів у чемпіонаті НДР, Миланович став гравцем клубу «Шталь» (Айзенгюттенштадт), однак зіграв лише п'ять матчів між 10-м і 26-м туром останнього розіграшу Оберліги, найвищого дивізіону Східної Німеччини, виступаючи на позиції лівого вінгера[1][2]. Також 2 червня 1991 року зіграв у останньому фіналі Кубка НДР, провівши 60 хвилин у грі проти «Ганзи» (Росток), який закінчився поразкою 0:1.
В подальшому грав за нижчолігові клуби об'єднаної Німеччини, а 1994 року повернувся в «Чукарички», де паралельно з виступати тренував молодіжну команду, а у 1997—1998 роках був граючим тренером ісландського клубу «СБ Вагур», з яким став фіналістом Кубка Фарерських островів у 1997 році.
Кар'єра тренера
Повернувшись на батьківщину Миланович 1998 року став тренером юнацької команди «Земуна», а наступного року очолив і головну команду. В подальшому працював з рядом інших місцевих команд, а також недовго 2005 року з ісландським «Тверойрі».
У 2009 році очолив боснійський клуб «Лакташі», але вже наступного року повернувся до Сербії, де став працювати з юнацькою збірною до 19 років.
2011 року став працювати помічником головного тренера білоруса Віталія Рашкевича в «Шерифі», а 29 травня2012 року був призначений головним тренером команди[3]. Втім вже 10 серпня був звільнений[4]після того, як його команда в третьому відбірковому раунді Ліги чемпіонів не змогла пройти «Динамо» (Загреб), програвши з загальним рахунком 0:5.
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
