Мапа температури поверхні моря та зміни льодовика протягом останнього льодовикового максимуму згідно з проектом CLIMAP
Останній льодовиковий максимум — час максимального розвитку льодовикових щитів за часів останнього зледеніння (Вюрмське, Вісконсинське або Валдайське зледеніння), приблизно 20 000 років тому. Тривав протягом декількох тисяч років.
Вічна мерзлота охоплювала Європу на південь від льодовикового щита, аж до сьогоденного Сегеду та в Азії до Пекіну. У Північній Америці, широтний градієнт був настільки гострим, що вічна мерзлота не віддалялась далеко на південь від льодовикового щита, за винятком високогір'їв.
Індонезійські острови, Борнео і Балі були пов'язані з азійським континентом утворюючи Сундаленд. Палаван був також частиною Сундаленду, у той час як інша частина Філіппінських островів сформували один великий острів відділений від континенту тільки на протоками Сібуту і Міндоро[1]. Австралія та Нова Гвінея сформували Сахуленд. Між Сундалендом і Сахулендом, залишилися острови Воллесія, попри те, що кількість і ширина проток між двома континентами була значно меншою.
Льодовиковий клімат
Мапа розповсюдження рослинних угруповань протягом останнього льодовикового максимуму
Створення льодовикових щитів і льодовикових шапок потребують тривалого холоду та певної кількості опадів (снігу). Таким чином, попри те, що температура була майже однаковою, в Північній Америці та Європі, Східній Азії і частині Аляски залишалися терени вільні від льодовика. Це різниця була викликана тим, що льодовиковий щит в Європі, утворював великий антициклон над ним. Цей антициклон породжував повітряні маси, які були настільки сухими що по досягненні ними Сибіру і Маньчжурії, опадів було замало для формування льодовиків (крім Камчатки, де вітри отримували вологу з Японського моря). Відносно теплий Тихий океан в зв'язку з закриттям Курильської течії і присутність великих гірських хребтів прямуючих схід-захід є вторинними факторами запобігання континентального зледеніння в Азії.
У теплих районах земної кулі, клімат Останнього льодовикового максимуму був прохолодніше, і майже всюди сухіше. В екстремальних випадках, таких, як Південна Австралія і Сахель, кількість опадів зменшилась до 90% від сьогоденного, кількість рослинності зменшилася пропорційно зменшенню рослинності льодовикових районів Європи та Північної Америки. Навіть в менш постраждалих районах, тропічні ліси значно зменшилися, особливо в Західній Африці, де ліси були оточені тропічними луками. Амазонський дощовий ліс був розділений на два великих блоки величезною саваною, і цілком ймовірно, що вологі тропічні ліси Південно-Східної Азії були поділені аналогічним чином, з поширенням листяних лісів до Сундалендського шельфу. Тільки в Центральній Америці і в регіоні ЧокоКолумбія дощові тропічні ліси, залишається недоторканим - ймовірно, через надзвичайно сильні дощі в цих регіонах.
Більшість пустель розширилося. Винятком був Американський Захід, де зміни у Висотній струминній течії призвело до сильних дощів на теренах, де наразі пустеля та утворення великих плювіальних озер, найвідоміше є озеро Бонневіль в штаті Юта. Це також відбулося в Афганістані та Ірані, де велике озеро утворилось в Деште-Кевір. В Австралії, переносні піщані дюни охоплювали половину континенту, Гран-Чако та Пампа в Південній Америці були також вельми посушливими. Сьогоденні субтропічні райони також втратили більшу частину свого лісового покрову, особливо в східній частині Австралії, Бразильський атлантичний ліс в Бразилії, а також Південний Китай, де безліссі простори стали домінуючими через сухі умови. Північний Китай - лишався позагляціалом незважаючи на холодний клімат - суміш луків і тундри переважали, і навіть тут північна межа росту дерев, була на двадцять градусів південніше сьогоденного.
У період безпосередньо перед останнім Льодовиковим Максимумом, багато районів, які стали повністю безплідною пустелею були вологішими, за сьогодення, особливо в південній частині Австралії, де переселення аборигенів, як вважається, збігається з вологим періодом між 40000 і 60000 років тому.
Ehlers, J., and P.L. Gibbard, 2004a, Quaternary Glaciations: Extent and Chronology 2: Part II North America. Elsevier, Amsterdam. ISBN 0-444-51462-7
Ehlers, J., and P L. Gibbard, 2004b, Quaternary Glaciations: Extent and Chronology 3: Part III: South America, Asia, Africa, Australia, Antarctica. ISBN 0-444-51593-3
Gillespie, A.R., S.C. Porter, and B.F. Atwater, 2004, The Quaternary Period in the United States. Developments in Quaternary Science no. 1. Elsevier, Amsterdam. ISBN 978-0-444-51471-4
Mangerud, J., J. Ehlers, and P. Gibbard, 2004, Quaternary Glaciations : Extent and Chronology 1: Part I Europe. Elsevier, Amsterdam. ISBN 0-444-51462-7
Sibrava, V., Bowen, D.Q, and Richmond, G.M., 1986, Quaternary Glaciations in the Northern Hemisphere, Quaternary Science Reviews. vol. 5, pp. 1–514.
Adams, J.M., 1997, Global land environments since the last interglacial. Oak Ridge National Laboratory, TN. (Atlas of Palaeovegetation: Preliminary land ecosystem maps of the world since the Last Glacial Maximum.)
Dyke, A.S., A. Moore, and L. Robertson, 2003, Deglaciation of North America. Geological Survey of Canada Open File, 1574. (Thirty-two digital maps at 1:7 000 000 scale with accompanying digital chronological database and one poster (two sheets) with full map series.)
