Share to: share facebook share twitter share wa share telegram print page

Румунський антикомуністичний рух опору

Румунський антикомуністичний рух опору
Східноєвропейські антикомуністичні повстання
Карта Румунії з ділянками збройного опору, позначеними червоним
Карта Румунії з ділянками збройного опору, позначеними червоним
Карта Румунії з ділянками збройного опору, позначеними червоним
Дата: 1947–1962
Місце: Румунія
Результат: повстанців придушено
Сторони
Румунія антикомуністичні групи Румунія Румунська Народна Республіка
Командувачі
Румунія Йон Гавріла Огорану
Румунія Тома Арневцою
Румунія Леон Шушман
Румунія Теодор Шушман
Румунія Ніколає Дабіжа та ін.
Румунія Георге Георгіу-Деж
Румунія Георге Пінтіліє
Військові сили
10000 бунтівників
Втрати
~2000 полягло невідомо, але, найімовірніше, легкі

Румунський антикомуністичний рух опору — партизанські загони, що діяли в Румунії із кінця 1940-х до середини 1950-х років, з поодинокими одноосібними вогнищами спротиву до початку 1960-х років. Такий збройний опір був першою і найбільш структурованою формою опору комуністичному режиму, який, у свою чергу, називав його учасників «бандитами».

Кілька невеликих збройних формувань, які іноді називали себе «гайдуками», переховувались від влади у Карпатах десятками років. Останній боєць опору був ліквідований у горах Банату 1962 року.

Ступінь і вплив руху в посткомуністичних румунських ЗМІ, спогадах уцілілих очевидців і навіть в історіографії часто перебільшуються, а авторитарна, антисемітська і/або ксенофобська ідеологія частини груп загалом проходить повз увагу або мінімізується.[1] Румунський опір іноді вважається одним із найтриваліших збройних рухів у колишньому радянському блоці.[2]

Історія

Після вступу радянських військ на територію Румунії 1944 року в цій країні створилися перші антикомуністичні збройні загони. Вони переважно складалися з румунських військовослужбовців та боролися проти Червоної армії партизанськими методами. Проте ці загони були дуже швидко розгромлені радянськими військами.

Вже після Другої світової війни в Румунії виник набагато масовіший та активніший антикомуністичний рух. Румунський уряд і компартія утвердили в державі однопартійну диктатуру, примусили короля Міхая І зректися престолу, розпочали репресії проти Церкви й опозиції, розгорнули насильницьку колективізацію та націоналізацію. Ця політика зумовила невдоволення у суспільстві. У 1947—1948 рр. починають стихійно зароджуватися антикомуністичні збройні загони.

У 1948—1960 рр. у Румунії діяло майже 1200 збройних груп опору чисельністю від 10 до 100 осіб кожна. Загальна кількість повстанців сягала 40–50 тис. Їхні загони базувалися у важкодоступних гірських місцевостях. Вони діяли автономно один від одного, не маючи єдиного центру або регулярних контактів між собою. Більшість повстанських акцій спрямовувалися проти партійних діячів, співробітників і агентів комуністичної служби безпеки «Секурітате», державних посадовців.

Діяльна боротьба комуністичного режиму з повстанцями тривала до початку 1950 років, коли більшість збройних загонів було розбито, попри те, що окремі повстанці продовжували боротьбу до середини 1970-х років.

Поряд із організованим партизанським рухом, спротив комуністичному режимові чинили також румунські селяни. Наймасштабніші виступи відбулися в 1949—1950 рр. у повітах Арад і Ботошані на північному сході та заході Румунії. Для їх придушення владі довелося залучати не тільки сили держбезпеки та міліції, а й армійські підрозділи. Близько 80 тис. учасників протестів були заарештовані, до 30 тис. — засуджені.

Примітки

  1. Totok, William; Macovei, Elena-Irina (2016). Între mit şi bagatelizare. Despre reconsiderarea critică a trecutului, Ion Gavrilă Ogoranu şi rezistenţa armată anticomunistă din România. Polirom. с. 103—104, 179—180. ISBN 978-973-46-6127-5.
  2. Consiliul National pentru Studierea Ahivelor Securităţii, Bande, bandiţi si eroi. Grupurile de rezistenţă şi Securitatea (1948-1968), Editura Enciclopedica, Bucureşti, 2003

Посилання

Сергій Рябенко (14.10.2017). Україна та Європа проти комунізму: повоєнні рухи опору. www.zbruc.eu. Збруч. Процитовано 22 липня 2019.

Kembali kehalaman sebelumnya