Сингальська мова містить два алфавіти: базовий та розширений. Базовий алфавіт називається śuddha siṃhala (синг.ශුද්ධ සිංහල) або eḷu hōḍiya (синг.එළු හෝඩිය), відображає рідні для мови фонеми. Для відображення фонем санскриту і палі використовується розширений набір букв, званий miśra siṃhala (синг.මිශ්ර සිංහල).
Базовий алфавіт складається з 33 букв, з яких 12 позначають голосні і 21 — приголосні. Розширений алфавіт містить 54 літери: 18 голосних і 36 приголосних.
Текст пишеться зліва направо. Сингальське письмо це абугіда, тобто кожен приголосний має невід'ємний голосний, який може бути змінений або видалений за допомогою спеціальних знаків. При відсутності додаткових знаків використовується звук.
Більшість букв сингальского алфавіту мають округлу, вітіювату форму, прямі лінії майже не зустрічаються. Це тому, що в давнину сингальські тексти писали на сухих пальмових листках, і прямі лінії просто привели б до розрізу листа по жилах.
Базовий набір букв формує алфавіт śuddha siṃhala (синг.ශුද්ධ සිංහල), який є частиною алфавіту miśra siṃhala (синг.මිශ්ර සිංහල). Цей набір має всі необхідні букви для запису класичних сингальских текстів, описаних в Sidatsan̆garā (1300 рік). Класична сингальска мова називається Eḷu, тому і алфавіт носить назву Eḷu hōdiya (синг.එළු හෝඩිය).
Історія та використання
Сингальське письмо є похідним від письма брахмі. Воно має походження з Північної Індії близько 3 століття до н. е., але також має сліди впливу письмен Південної Індії, особливо від ранньої грантхі.
У місті Анурадхапура були знайдені гончарні вироби 6 століття до н. е. з письменами на пракриті, датованими 2 століттям до н. е.
До 9 століття н. е. з'явилася література сингальською мовою, наприклад, деякі буддійські тексти, написані на палі.
Сьогодні алфавіт використовується приблизно 16 мільйонами людей у найрізноманітніших ситуаціях і контекстах, наприклад, в газетах, телепередачах, урядових документах, підручниках.