Серпень 1986 — листопад 1987 — організатор позакласної, позашкільної виховної роботи та вчитель історії і суспільствознавства Кам'янської СШ Рокитнівського району Рівненської області.
Листопад 1987 — травень 1989 — військова служба.
Травень 1989 — квітень 1993 — завідувач фільмотеки Яремчанського міського відділу освіти, за сумісництвом — вчитель історії Микуличинської СШ та Яремчанської НСШ № 1, голова ради голів профкомів установ освіти міста Яремче.
Квітень 1993 — вересень 1994 — інструктор в справах молоді Яремчанського міськвиконкому.
Вересень 1994 — грудень 1995 — завідувач відділу загальної середньої освіти, заступник начальника управління освіти департаменту гуманітарних питань Івано-Франківського облвиконкому.
Грудень 1995 — червень 1996 — заступник начальника, завідувач відділом загальної середньої освіти управління освіти Івано-Франківської ОДА.
Червень 1996 — червень 1998 — помічник-консультант народного депутата України Романа Круцика.
Паралельно, у 2003-2012 роках очолював Центр національного відродження імені Степана Бандери - просвітницьку організацію, яку заснував у 2001 році спочатку член КУН, а з 2002 року член УНР Іван Гавдида, вбитий 2003 року.
2015 року з його ініціативи створено Інститут наукових студій націоналізму. Офіційно зареєстрований у статусі громадської організації у 2019.[4]
Родина
Народився у багатодітній родині. Батько Максим Адамович (1925–1993) — механізатор. Мати Єва Адамівна (1925) — пенсіонерка. Дружина Галина Вікторівна (1965) — вчитель історії, методист дошкільного виховання, завідувач методичного кабінету курсів ЦО Івано-Франківської області. Дочка Ольвія (1987), син Богдан (1990)[5].
Науковий і творчий доробок
Автор нарисів і дослідницьких праць з історії визвольних змагань України, теорії націоналізму та сучасної політики. На основі своїх наукових статей на тему націоналізму підготував монографію «Соціально-консервативний націоналізм»[6].
У 2008 році захистив дисертацію кандидата історичних наук на тему: «Степан Ленкавський в історії організації українських націоналістів (1929—1977 рр.)». У 2020 році захистив дисертацію на тему «Сучасний український націоналізм: політологічні аспекти трансформації парадигми» та отримав науковий ступінь доктора політичних наук.
Книги
«Без права на поразку. Перша виборча кампанія Провідника ОУН: технологія і хронологія» (1998)
«Пласт: нарис витоків, історії, сьогодення» (1999)[8]
«Степан Ленкавський: життєвий шлях на тлі історії ОУН» (1999)
«Адміністративний ресурс в технології тіньової політики України» (2001)[9]
«Думки без дозволу. Політичні есе» (2002)
«Сучасний етап боротьби за Українську державу» (2005)[10]
«Творець Декалога українських націоналістів: Степан Ленкавський (06.07.1904-30.10.1977)» (2010)
«Український націоналізм: традиція і модерн» (2011)
«Монах ОУН. Ч.1. У краю (біографія Степана Ленкавського)» (2023)
«Монах ОУН. Ч.2» (2023)
«У мережі» (2024)
Нагороди
орден «За заслуги» III ступеня (22 січня 2019) — за значний особистий внесок у державне будівництво, зміцнення національної безпеки, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю[12];
Ювілейна медаль "70 років Збройним силам СРСР" (1988)