Соціаліза́ція — комплексний процес та результат засвоєння й активного відтворення людиною соціально-культурного досвіду (знань, цінностей, норм, моралі, традицій тощо) на основі її діяльності, спілкування і відносин, обов'язковий фактор розвитку особистості. Виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує повноправне існування людини всередині суспільства. Соціалізація є двостороннім процесом, оскільки відбувається не лише збагачення соціальним досвідом, а й реалізація людиною соціальних зв'язків. Її суть зводиться до поєднання в процесі соціалізації особи адаптації та відособлення, тобто збереження суб'єктності людини в умовах певного суспільства.[1]
Включає в себе як цілеспрямоване виховання чи вплив на дорослу особистість, так і стихійні чи спонтанні процеси, що впливають на її формування. Соціалізація перебуває на межі різних наук і вивчається філософією, психологією, соціальною психологією, соціологією, історією, етнографією, педагогікою, теологією.
Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з певних обставин (перебування в певній «антисоціальній» групі, наприклад, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.)
- Соціаліза́ція — Усуспільнення приватної власності.
Соціалізація та етапи життя
Процес соціалізації проходить відповідно до статі й етапів життя, які поділяються на:
- Дитинство (Головне завдання — формування довіри до навколишнього світу завдяки батьківській турботі й любові)
- Раннє дитинство (Формування почуття самоцінності й автономії)
- Вік гри (5-7 років. Формування почуття ініціативи)
- Шкільний вік (Дитина вчиться досягати поставлених цілей)
- Юність (Виникає почуття власної неповторності)
- Молодість (Виникає потреба психологічної близькості та здатність до неї)
- Дорослість (Характеризується творчою діяльністю, продуктивною працею, піклуванням про інших, зокрема про своїх дітей)
- Зрілість (Почуття задоволення від виконаного обов'язку)
Соціалізація може бути
Первинна соціалізація — охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим, що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я й освіта. Тут дитина поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань і звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (вона) народився (народилася).
Вторинна соціалізація — охоплює зрілість та старість і характеризується тим, що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп і соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.
Завдання соціалізації в педагогіці
Завданнями соціалізації в педагогіці є:
- Забезпечення рівних можливостей для всіх дітей і молоді в оволодінні надбаннями культури;
- Створення умов для виявлення та розвитку обдарованості дитини;
- Захист прав та інтересів соціально неадаптованої молоді, попередження і подолання проявів бездоглядності та правопорушень;
- Забезпечення системи гарантій для дітей і підлітків з особливими потребами;
- Здійснення соціальної реабілітації дітей, які потрапили у складні життєві ситуації.[1]
Див. також
Примітки
Література
- Социально-психологические проблемы исследования личности
- Економічна соціалізація молоді: соціально-психологічний аспект: монографія / заг. ред. В. В. Москаленко / — К. : Український центр політичного менеджменту, 2008, — 336 с.
- Москаленко В. В., Шайгородський Ю. Ж., Міщенко О. О. Економічна культура особистості: соціально-психологічний аспект: монографія. — К. : Центр соціальних комунікацій, 2012, — 348 с.
- Основи соціалізації особистості: навч. посіб. для студентів ВНЗ / Т. М. Тюльпа ; Глухів. нац. пед. ун-т ім. Олександра Довженка. — Глухів (Сум. обл.): ГНПУ ім. О. Довженка, 2016. — 163 с. : іл.
Посилання
