Тарле Євген Вікторович

Тарле Євген Вікторович
рос. Евгений Тарле
Народився	27 жовтня (8 листопада) 1875[1], 20 листопада 1874(1874-11-20)[2] або 1874[3][4][5] Київ, Російська імперія[6]
Помер	5 січня 1955(1955-01-05)[6][7][8], 6 січня 1955(1955-01-06)[2] або 1955[3][4][5] Москва, СРСР[6]
Поховання	Новодівичий цвинтар
Країна	Російська імперія  СРСР  Росія[9]
Діяльність	історик, викладач університету, науково-педагогічний працівник
Alma mater	Історико-філологічний факультет Київського університету[d]
Галузь	історія[10]
Заклад	Тартуський університет Казанський державний університет Московський державний інститут міжнародних відносин Російська національна бібліотека[2]
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Науковий керівник	Лучицький Іван Васильович
Відомі учні	Lev Kertmand Борис Піотровськийd Гумільов Лев Миколайович Yury Aleksandrovd Aleksandr Manusevichd Aleksandr Ivanovich Molokd
Аспіранти, докторанти	Lev Kertmand Anatoly Krasikovd
Членство	Російська академія наук Академія наук СРСР
Нагороди	doctor honoris causa from the University of Algerd (1944) doctor honoris causa from the University of Parisd (1945) почесний доктор Університету Ослоd
Роботи у Вікіджерелах Висловлювання у Вікіцитатах  Тарле Євген Вікторович у Вікісховищі

Євге́н Ві́кторович Та́рле (8 листопада 1874, Київ — 6 січня 1955, Москва) — український історик, педагог. Академік АН СРСР. Автор книг «Наполеон», «Нашествие Наполеона на Россию», «Талейран», «Жерминаль и прериаль», «Крымская война» та ін.

Народився 8 листопада 1874 року в єврейській сім'ї купця з Херсона. Закінчив Херсонську чоловічу гімназію № 20 і 1892 року вступив в Новоросійського університету в Одесі на історико-філологічний факультет. Через рік перевівся на аналогічний факультет до Київського університету.

1896 року закінчив навчання і залишився працювати на кафедрі для підготовки до професорського звання, викладав у київських гімназіях, друкувався в журнальній періодиці, брав участь у підготовці статей до енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона. Наукова та громадська активність молодого вченого привернула увагу влади: Є.Тарле був арештований і висланий з Києва.

З 1901 — в Петербурзі.

У 1901 — перша наукова робота (магістерська дисертація) про Томаса Мора.

З 1903 — приват-доцент університету. Є.Тарле був прихильником конституційних змін в Росії. 1905 — арештований і знову позбавлений права займатися викладацькою діяльністю. Зміни в житті Росії, що сталися як наслідок революції 1905 року, повернули Є.Тарле до викладацької діяльності. 1911 — захистив докторську дисертацію.

Події 1917 року знайшли суперечливий відгук у вченому. Він вітав лютневу революцію й вів активну наукову та громадську діяльність. Регулярно виїздив до Франції для роботи в архівах, сприяв налагодженню розірваних наукових контактів з Європою. Обраний дійсним членом Товариства французької революції, почесним членом Академії політичних наук Колумбійського університету тощо.

1921 — член-кореспондент АН СРСР, 1927 — дійсний член АН СРСР.

1930 — арештований разом з іншими істориками у, так званій, «академічній справі». В ув'язненні провів півтора року, виключений з Академії Наук, 1931 року відправлений у заслання в Казахстан.

З 8 серпня 1931 року перебував у вигнанні в Алма-Аті, де розпочав роботу над «Наполеоном».

Потім був реабілітований Сталіним завдяки «Наполеону».

Під тиском міжнародної наукової громадськості Є.Тарле дозволили викладати історію в Алма-Атинському університеті, а 1932 дозволили повернутися до Москви.

1933 — відновлений на посаді професора Ленінградського університету, пізніше — в званні академіка.

Проте повністю вчений був реабілітований лише посмертно в 1967 році.

Останні дослідження документів по, так званій, «Академічній справі» дозволяють стверджувати, що Тарле доносив на своїх колег по історичному цеху, зокрема, на історика Платонова С.Ф., звинувачуючи його у тому, що він очолював контрреволюційний гурток у Ленінграді.^[11]

Помер 6 січня 1955 року в Москві

Протягом останніх тридцяти років свого життя Є.Тарле вів активне наукове й творче життя: викладав, писав нові книги, підручники історії, укладав збірники документів. Він автор монографій «Наполеон» (1936), «Талейран» (1940), «Кримська війна» (1941—1943) та багатьох інших ґрунтових наукових досліджень^[12].

1940-го року вчений був обраний почесним доктором університетів Брно, Праги, Осло, Сорбонни, член-кореспондентом Британської академії, членом Норвезької АН, Філадельфійської академії політичних та соціальних наук в США.

• Три ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного Прапора.
• Тричі лауреат Сталінської премії (1942 р. за «Історію дипломатії», 1943, 1946 рр.)

• На честь Є. В. Тарле названо вулицю в Херсоні.

• Ясь О. В. Тарле Євген Вікторович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 33. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• О. М. Мироненко. Тарле Євген Вікторович // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
• Український радянський енциклопедичний словник : [у 3 т.] / гол. ред. Бабичев Ф. С. — 2-ге вид. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1987. — Т. 3 : Портулак — Ь. — 736 с.
• Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.