Новітня історія Чернечої гори в Каневі почалася 22 травня1861 року, коли тут поховали Тараса Шевченка — за його заповітом. Відразу ж канівці перейменували гору на Тарасову.
Заповідник — культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію Тарасової (Чернечої) гори, а також здійснює на своїй території охорону пам'яток культури від доісторичних часів до сьогодення, а також природного ландшафту.
Враховуючи всю значимість Тарасової (Чернечої) гори у формуванні духовності нації, розбудови державності і творення української культури та на виконання ряду рішень Кабінету Міністрів України та Указів Президента, 2000 року розпочали широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного заповідника, яка включає заходи з капітального ремонту існуючих музейних споруд з максимальним наближенням будинку музею до первісного задуму архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка, реконструкції під'їзної дороги та інженерних комунікацій, благоустрою території нижнього парку. Цю роботу було завершено 2010 року під орудою архітектора Лариси Скорик, при чому мав місце серйозний відхід від концепції В.Кричевського та П.Костирка.[2],[3].
Щороку музеї Шевченківського національного заповідника відвідують понад 100 тисяч туристів з України і десятків зарубіжних країн.
Протягом 2003–2010 рр. будівля музею перебувала на реконструкції. Оновлений музей було урочисто відкрито Президентом України Віктором Януковичем 23 серпня 2010 р. Відреставрований музей отримав неоднозначну оцінку різних фахівців: від повного схвалення до жорсткої критики[5],[6].
Музейна колекція Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам'яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів.
На території заповідника функціонує перший музей, присвячений життю і творчості Тараса Шевченка — Тарасова світлиця. Народний музей започаткований Василем Гнилосировим наприкінці XIX століття у вигляді шевченківської хати. У 1930-х роках через початок спорудження нової будівлі для музею імені Тараса Шевченка хату, у якій містилась Тарасова світлиця, було вирішено розібрати. Відкриття оновленої Тарасової світлиці відбулося 3 серпня1991 року. Нову хату було встановлено біля могили Івана Ядловського через неможливість її встановлення на попередньому місці.
Розташовано у м. Канів. Музей розпочав свою діяльність 1 травня 2008 року на базі Бібліотеки-музею А. П. Гайдара, яка ввійшла до складу Шевченківського національного заповідника на правах науково-дослідного відділу «Літературна Канівщина» та відділу бібліотеки.[7]
Канівський музей народного декоративного мистецтва
Розташовано у м. Канів. Створений у січні 1991 року. З травня 2008 року музей увійшов до складу Шевченківського національного заповідника на правах відділу.
Могила першого доглядача поховання Т. Г. Шевченка - Івана Ядловського
Наукова робота
При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тисяч примірників.
На базі Заповідника організовуються і проводяться загальнонаціональні та регіональні наукові конференції за участю відомих діячів науки і культури, міжнародні фестивалі, конкурси.
Наукові дослідження фахівцями заповідника проводяться не лише за пріоритетними науковими темами, що стосуються життя, діяльності Т. Г. Шевченка, але й в інших сферах науки: історії, мовознавства, етнографії, фольклористики. За результатами досліджень здійснено чимало видань, зокрема буклету «Тарасова світлиця», збірника спогадів «Святиня і голодомор», альбому «Свою Україну любіть…».
«Серед степу широкого на Вкраїні милій…»: до 90-річчя від часу заснування Шевченківського національного заповідника в м. Каневі (1925) // Дати і події, [Архівовано 10 вересня 2016 у Wayback Machine.] 2015, друге півріччя : календар знамен. дат № 1 (5) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2014. — С. 36–40.