Пік європейської придворної культури припав на пізнє середньовіччя та період бароко (тобто приблизно чотири століття, що охоплюють 1300—1700 рр.).
Найстаріші книги ввічливості датуються 13 століттям, але впливовим жанром вони стають у 16 столітті; найвпливовішою з них є Книга придворного[en] (італ.Il Cortegiano, 1508), яка не лише охоплювала основні правила етикету і пристойності, але й надавала зразки витонченої розмови та інтелектуальної майстерності[1].
Королівські двори Європи зберігалися до 18 століття (і певною мірою до наших днів), але у 18 столітті поняття ґречності було замінено поняттям галантності, яке відноситься до ідеалу, що підкреслює прояв ураженої чутливості і контрастує з ідеалами самозречення та гідної серйозності, які були нормою бароко. У період пізнього середньовіччя та раннього модерну клас буржуазії мав тенденцію наслідувати придворний етикет вищого класу. Це змінилося в 19 столітті, після закінчення наполеонівських війн, з появою середнього класу з власним набором буржуазного етикету, який, у свою чергу, висміювався в класистській теорії марксизму як дрібна буржуазія.
Аналогічна концепція в придворній культурі середньовічної Індії була відома під санскритським терміном dakṣiṇya, що буквально означає «правша», але як і в англійському слові англ.dexterity, має переносне значення «спритний, розумний, відповідний» і тлумачиться як «лагідність та уважність, виражені витонченим[en] і елегантним чином»[2].
