Предки походили зі шляхти великопольского воєводства роду Присецьких гербу «Новина». Шляхетський статус конвертували у козацький старшинський в Гадяцькому адміністративному полку Гетьманщини, на Полтавщині на межі XVII-XVIII ст.
Крім Софії, в сім'ї було ще троє дітей: Ольга, Марія і Іван. Усі четверо стали активними учасниками революційного народницького руху. Іван Присецький (в майбутньому депутат Держдуми Росії від партії кадетів) був одним із засновників «Південно-російського робітничого союзу», до якого пізніше приєднається його сестра Софія, а згодом і Марія.
Значний вплив на формування світогляду дітей справила їхня мати, яка була критично налаштована щодо порядків у державі.
Початкову освіту Софія Присецька отримала в Гадяцькому приватному пансіоні. Продовжила навчання в Київській Фундуклеївській жіночій гімназії, яку однак не закінчила, покинувши навчання на останньому, сьомому курсі.
Можливо, під впливом чоловіка Софія вступила в 1877 році до жіночих медичних курсів при військовому госпіталі Св. Миколая.
Революційна діяльність
В 1878 році, не довівши навчання до кінця, Софія Богомолець з чоловіком виїхала на Кубань до станиціУсть-Лабінськ. Лікарську практику подружжя поєднувало з пропагандистською роботою, тому невдовзі за Богомольцями був встановлений негласний поліційний нагляд.
В 1879 році подружжя виїхало до Харкова, але звідти Софія була вислана в маєток батька на Полтавщину, при цьому негласний нагляд за нею зберігався.
Софія Богомолець — арештантка Лук'янівської тюрми. Січень 1881 р. (5-й місяць вагітності)Книга спогадів Єлизавети Ковальської «Південно-російський робітничий союз»
Через кілька місяців переїздить до чоловіка до Києва. Там входить до складу «Південно-російського робітничого союзу». Прикінцевою метою організації була соціалістична революція. Її планувалося досягти, поєднуючи легальні методи (агітація і пропаганда, просвітницькі лекції; акції, спрямовані на захист робітників підприємств від сваволі адміністрації) з нелегальними (терором).
«Південно-російський робітничий союз» вів агітацію не лише російською, але й українською мовою (у своїх спогадах соратниця Софії Богомолець, Єлизавета Ковальська, пише, що значну частину організації становили українці). Організація охоплювала своєю діяльністю не лише Київ і сусідні з ним містечка, але й Кременчук, Одесу, Ростов.
Після арешту керівництва «Південно-російського робітничого союзу» (21 жовтня1880 року) Софія Богомолець стала одним із його лідерів.
Нове колективне керівництво вело організацію майже два з половиною місяці — до свого арешту на початку січня 1881 року. В проміжок цього часу «Південно-російський робітничий союз» займався просвітницькою роботою серед робітників з історії і політекономії, а також готував замахи на державних чиновників.
На початку січня 1881 року Софія Богомолець була заарештована. Під час арешту була виявлена зброя (револьвери, сокири, ножі), фальшиві документи і облікові папери, що стосувалися їх виготовлення, готові печатки двадцятьох видів, пропагандистська література, типографські шрифти, шифровані листи. На той момент Софія вже була вагітна. Її помістили до Старокиївської жандармської дільниці, а потім до Лук'янівської тюрми.
24 травня 1881 року народила сина Олександра. А 26 травня відбулося засідання Київського військово-окружного суду. Рішенням суду, проголошеним 29 травня, Софія Богомолець була засуджена до страти. Але, оскільки, згідно з повелінням імператора, до підсудних, не замішаних у вбивствах, навіть якщо вони належать до революційних організацій, смертна кара не застосовувалася, остаточний вирок, з урахуванням усіх пом'якшуючих обставин, звучав дещо по-іншому: Софії Богомолець — десять років каторги, її сестрі Марії — ураження в правах і заслання в Сибір.
Каторга
В лютому 1882 року Софія Богомолець здійснила невдалу спробу втечі з Іркутської пересильної тюрми, отримавши додатково п'ять років каторги.
На каторзі Софія Богомолець разом зі своїми товаришками брала участь у численних акціях протесту проти адміністрації ув'язнення. Бунтівний характер Софії Богомолець, очевидно, спричинився до того, що неодноразові клопотання її чоловіка, Олександра Богомольця, про побачення з дружиною залишалися без відповіді.
Влітку 1882 року під час обшуку в її камері вона вдарила унтер-офіцера. Після втечі з каторги кількох ув'язнених чоловіків Софія і інші за її прикладом відмовлялися виконувати розпорядження коменданта замикати камери на замки. В першій половині 1884 року на знак протесту проти репресій вона і ще три її товаришки по ув'язненню взяли участь у голодуванні. Воно тривало 16 днів і всі четверо, як писав англійський журналіст Джордж Кеннан, були «реально близькими до того, щоб померти».
Софія двічі намагалася підпалити камеру, в якій перебувала. Відмовлялася ходити на допити з приводу своїх протестів, а коли її тягнули туди силоміць, не відповідала на жодні запитання.
В квітні 1884 року Софію Богомолець разом з іншими жінками перевели «за буйну поведінку» до Іркутської тюрми, де вона знову брала участь у голодуванні. За образу жандармського офіцера строк каторги був збільшений їй іще на рік.
Лазарет для засланих і каторжан на нижньокарійському промислі. Тут перебувала хвора на туберкульоз Софія Богомолець після повернення з Усть-Карійської тюрми. Фото — О. Кузнєцова (1845—1928). З альбому «Типи і види Нерчинської каторги».
В листопаді 1885 року Софія опинилася в Усть-Карійській жіночій тюрмі, де продовжила тероризувати охоронців «буйною поведінкою». В лютому 1887 року її вивели з жіночої тюрми і помістили в карцер при тюрмі для кримінальних злочинців.
На Нижню Кару Софія була повернута лише в березні 1888 року, але через прогресуючий туберкульоз була поміщена при каторжному лазареті. Попри те, у вересні 1889 року вона отримала ще два додаткових роки каторги за образу словами начальника іркутського жандармського управління.
Останні роки
Після того, як у справу Софії і Олександра Богомольців втрутився російський письменник Лев Толстой, Олександру Богомольцю-старшому дозволили побачення з дружиною. На той момент вона була вже безнадійно хвора. На побачення Олександр Богомолець приїхав з малолітнім Сашком. Там нарешті вмираюча Софія вперше побачила свого сина після того, як його забрали у неї по пологах у лікарні Лук'янівської тюрми в Києві. Подружжю дозволено було бачитися двічі на тиждень, Сашко ж міг відвідувати матір щодня.
Під час однієї з зустрічей із сином подарувала йому «Кобзар»Шевченка, переплетений тюремною мішковиною. На ній Софія вишила три блакитні волошки. О. М. Богомолець теж отримав подарунок — саморобний, теж з мішковини і теж з волошками, гаманець (нині він зберігається в київському музеї-квартирі О. О. Богомольця).
20 січня 1892 року Софія Богомолець переведена у «вільну команду» — тобто, звільнена від будь-яких робіт з правом жити на поселенні. За межі каторги Олександр Богомолець виніс дружину на руках, оскільки вона вже не могла самостійно пересуватися. 23 січня1892 року у віці 35 років Софія Богомолець померла.
Іще місяць її тіло пролежало непохованим у труні в холодній хаті — стільки Олександр Богомолець-старший марно намагався домогтися дозволу поховати дружину в Україні. Влада вбачали ризик у тому, що повернення в Україну тіла революціонерки і її поховання можуть спровокувати стихійні демонстрації протесту (подібні випадки нерідко мали місце).
Нині точне місце поховання Софії Богомолець невідоме.
Джерела
Особистий архів О. В. Богомолець
Kennan G. Siberia and the Exile System. Vol. II. — London, 1891
Niesiecki K. Herbarz Polski. — T. VII. — Lipsk, 1841
Богомолец О. А. Воспоминания об отце. — К., 1981.
Ковальская Е. Южно-Русский рабочий союз. 1880—1881. — М., 1926.
Хурса В. Славетні у гоголівському краї. — Полтава, 2009
