Громадя́нська війна́ в Парагва́ї (ісп.La Guerra Civil Paraguaya) — озброєне зіткнення між політичними силами в Парагваї, що відбулося в 1922—1923 роках.
При цьому в країні існували різні політичні сили, що в основному виражали інтереси визначених великих землевласників і представників банківсько-фінансової еліти. Значним впливом користувалися також окремі представники вищого офіцерського складу. Разом зі всім цим, перші десятиліття 20 століття, відомі в історії Парагваю як «ліберальні десятиліття», були насичені напруженою політичною боротьбою, переворотами і озброєними зіткненнями. Наприклад, у період із Серпневої революції 1904 року по 1922 рік в Парагваї змінилося 15 президентів і 21 кабінет міністрів. Основна боротьба йшла між так званими радикалами (radicales) і «сівікос» (сívicos). У цю боротьбу неодноразово втручалися збройні сили Парагваю.
Флот складався з двох річкових канонерських човнів і кількох озброєних катерів. Військової авіації практично не існувало.
Всі військові частини розділялися на чотири зони і розміщувалися в різних частинах країни — в Енкарнасьйоні, Парагуарі, Вільярриці і Консепсьйоні. Керував озброєними силами військовий міністр. Вище офіцерство складалося з одного генерала і п'ятьох полковників. Офіцерські кадри готувалися у військовому училищі з п'ятирічним курсом і курсантських класах для офіцерів флоту, розташованих у столиці країни — Асунсьйоні.
У збройних силах були сильні германофільські настрої: навіть армійська форма була копією німецької часів Першої світової війни. Також в армії служила велика кількість іноземних офіцерів, багато з яких були німцями. В той же час багато офіцерів з парагвайців перебували в опозиції до зростання впливу германофілів в армії.
Передумови громадянської війни
У 1911 році президент-радикал Мануель Ґондра вже втрачав владу в результаті перевороту, здійсненого командувачем озброєними силами полковником Альбіно Харою на користь сівікос. Через рік, за який в країні встигли змінитися чотири президенти (Альбіно Хара, Ліберато Марсіаль Рохас, Педро Пабло Пеньйо і Еміліано Гонсалес Наверо), влада знову перейшла до радикалів в особі нового президента Едуардо Шерера, в уряді якого військовим міністром став той же Мануель Ґондра. Проте незабаром серед радикалів намітився розкол — з них виділилися фракції «шереристів» (schaereristas) і «гондристів» (gondristas). Коли в 1920 році на президентських виборах знову переміг Мануель Гондра, шерерісти стали активно готуватися до його насильного усунення.
29 жовтня1921 року військовий міністр-шерерист полковник Адольфо Ширіфе за підтримки розквартированого в столиці піхотного батальйону змусив президента Ґондру подати у відставку. Проте парламент країни підтримав гондористів, і віце-президент Фелікс Пайва, що вступив у виконання обов'язків президента країни, змістив Ширіфе з посади і перевів у віддалений округ. При цьому виник розкол і в армії: велика частина офіцерів (в основному — з іноземців) підтримували Ширіфе, менша ж, — парламент. Новим президентом став один з видних гондраїстів — Еусебіо Аяла (Eusebio Ayala).
На сторону Ширіфе відкрито перейшли командувачі округами полковники Педро Мендоса й Франсіско Брісуела, вірним уряду залишився тільки новий військовий міністр полковник Рохас (Rojas) і начальник військового училища полковник Шеноні Луго (Manuel Schenoni Lugo). Командувач — генерал Ескобар — з причини подій, що відбуваються, віддалився в свій маєток, пославшись на хворобу.
Сили сторін
У травні 1922 року Ширіфе відкрито підняв заколот і наказав військовим частинам, що підтримували його, зайняти столицю країни — місто Асунсьйон. Бунтівники стали називати себе «конституціоналістами», оскільки однією з їх вимог була зміна конституції країни. Прихильники діючих президента і парламенту отримали назву «лоялістів». На початку заколоту перевага сил була на стороні конституціоналістів: загалом їм підкорялися два піхотних батальйони, кавалерійський ескадрон, окрема піхотна рота, дві кулеметні роти, дві батареї гірських гармат — всього близько 1700 людей. Проте ці підрозділи були розсіяні по всій території країни, знаходячись в різних військових округах. Лоялістські підрозділи були сконцентровані в столиці країни: піхотна рота, саперна рота, кулеметний взвод, два кавалерійські ескадрони (зокрема «ескорт президента»), кадети військового училища — всього близько 600 людей. Також на стороні лоялістов виступив флот: навчальне судно «Адольфо Рікельме» (Adolfo Riquelme), патрульні судна «Тріунфо» (El Triunfo) і «Коронель Мартінес» (Coronel Martinez), кожне з яких мали на озброєнні 76-мм гармати Віккерса.
Хід бойових дій
Перше озброєне зіткнення відбулося 8 червня 1922 року, коли сили бунтівників підійшли до околиць Асунсьйона. У цих боях лоялісти активно використовували свою перевагу в кавалерії, раптовими атаками розсіюючи піхоту супротивника. Чималу роль в обороні столиці зіграли також добровольчі частини (близько 1000 осіб), ініціативу у формуванні яких проявила профспілка портових робітників. Після успішного відбиття нападу на столицю лоялісти стали тіснити супротивника на південний схід, у напрямку до міст Ягуарон і Парагуарі.
Ширіфе, в очікуванні підкріплення — піхотного батальйону полковника Брісуела — з яким його розділяло 500 км, відходив на південь країни. На цьому етапі лоялісти стали задіювати перші літаки парагвайської військової авіації: один винищувачSPAD Herbemont S.XX, два розвідувальних SAML A.3, два винищувачі-бомбардувальникиAnsaldo SVA 5 і один бомбардувальникAnsaldo SVA 10, які прибули, найнявши також британських та італійськихльотчиків, що літали на них. Крім того, прискореними темпами формувалися нові піхотні, кавалерійські і артилерійські частини.
31 липня 1922 року лоялісти зайняли місто Вільяррика на південному сході країни, на той час друге за населенням місто Парагваю. У серпні цього ж року на стороні лоялістів з'явився бронепоїзд з 190-міліметровими морськими гарматами, виготовлений в арсеналі Асунсьйона, а на стороні Ширіфе — авіація в кількості трьох Ansaldo SVA 5 і одного Ansaldo SVA 10, що прибула через Аргентину (два літаки в жовтні 1922 року перелетіло до Аргентини, решта була захоплена лоялістами).
У листопаді 1922 року війська лоялістів взяли штурмом місто Енкарнасьйон, розташоване на березі річки Парана. Після втрати Енкарнасьйона бунтівні частини були вимушені відступити в малозаселені райони північної частини країни.
18 травня 1922 року лідер заколоту полковник Ширіфе помер від пневмонії, і новий командир конституціоналістів, полковник Мендоса, склав план просування своїх військ в обхід великих населених пунктів, що контролювалися лоялістами, на захоплення Асунсьйона. Цей план вдався, і ввечері 9 липня 1923 року частини лейтенант-полковника Брісуела практично без опору увійшли до столиці країни. Проте уряд встиг завчасно покинути Асунсьйон, з міста були також вивезені державна казна і всі продовольчі та речові запаси. Моральний стан тих з бунтівників, що сподівалися на багаті трофеї, було підірвано, і зважаючи на великі сили лоялістів, що наближалися до міста, Брісуела відступив до містечка Вільєта на межі з Аргентиною, де й склав зброю.
Підсумки війни
В результаті громадянської війни 1922—1923 років економіка Парагваю була значно підірвана. Проте разом з тим Парагвай отримав краще озброєну і сильнішу армію. Також у її складі з'явився новий для цієї країни рід військ — військово-повітряні сили.
Бойові дії проявили таланти молодих парагвайських офіцерів — майбутнього командувача парагвайською армією Хосе Фелікса Естіґаррібія, Франсіско Кабальєро Альвареса, Ніколаса Дельґадо, Карлоса Фернандеса, Рафаеля Франко — які отримали можливість зайняти достатньо високі пости в армії.
Ці чинники неабиякою мірою сприяли тому, що через 10 років Парагвай здобув перемогу над набагато сильнішою Болівією в Чакській війні.
Liberal Decades [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] з книги Dannin M. Hanratty and Sandra W. Meditz, editors (1988). Paraguay: A Country Study. Washington: GPO for the Library of Congress. (англ.)