Сучасна українська література — українська література останніх десятиліть, створена сучасними письменниками. У науковій літературі точно не зазначено, від якого моменту українську літературу слід вважати сучасною. Утім, під поняттям «сучасна українська література» найчастіше розуміють сукупність художніх творів, — написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році й дотепер. Таке розмежування зумовлене відмиранням після 1991 року загальнообов'язкового для митців СРСР стилю соціалістичного реалізму та скасуванням радянської цензури. Принципові зміни в українській літературі відбулися ще в роки Перебудови (1985) і особливо після Чорнобильської катастрофи (1986)[1]. Деякі дослідники вважають, що сучасна українська література починається від 1970-х років після покоління шістдесятників[2].
Унаслідок більшої свободи, відкритості українського суспільства до іноземних впливів та значно ширших контактів із літературами інших країн сучасна українська література здебільшого відрізняється від радянської та класичної зверненням до досі заборонених тем (Голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.), використанням нових стилістичних прийомів (постмодернізму, неоавангарду, сенсо-фізіологізму, уживання ненормативної лексики та суржику), різноманітністю та змішанням жанрів, своєрідною епатажністю, а також осмисленням соціальних проблем та історичної пам'яті.
Деякі письменники за часів пізнього СРСР не писали у соцреалістичному стилі. Такою була психологічна проза Валерія Шевчука та авторів «химерної прози» (В. Земляк та В. Дрозд). Існували також інші андерґраундні літературні середовища, представники яких стали основою для виникнення сучасної літератури. До таких належали передовсім Київська школа поезії, середовище львівського самвидавівського часопису «Скриня» (Григорій Чубай, Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов, Роман Кісь, Орест Яворський)[3], окремі поети-дисиденти (наприклад, Ігор Калинець). Авторів «київської іронічної школи» (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв'янський) вважають попередниками українського постмодерну[4]. На формування сучасної української літератури вплинула також творчість поетів Нью-Йоркської групи, які виросли за кордоном і у своїй творчості відділяли мистецтво від політики на відміну від сучасних їм шістдесятників. Починаючи з 1970-х років багато письменників дистанціювалися від політики на користь естетичних орієнтирів, знаменуючи цим нову якість літератури й роблячи своє мистецтво самодостатнім[2].
Цензурний тиск на українських літераторів у СРСР зменшився із політикою Перебудови в середині 1980-х років. Це дало змогу письменникам звернутися до стилістичних прийомів та тем, які раніше були забороненими для публікації. Від цього часу відбувалася ревізія популістичного соцреалістичного канону української літератури разом з поверненням імен письменників часів Розстріляного Відродження, діаспори, а також творів, що не могли бути надруковані за радянських часів. У 1987—1988 роках за ініціативи Спілки письменників України почалися реабілітаційні процеси і видання творів письменників, розстріляних у 1930-х роках, записувалися свідчення свідків Голодомору[5].
Сама роль письменника у суспільстві, якому, як в офіційному соцреалізмі, так і в середовищі значною мірою опозиційних шістдесятників, надавалася особлива виховна функція, зазнала серйозного перегляду. Письменники-постмодерністи (передовсім група «Бу-Ба-Бу») цілеспрямовано руйнували міф про українського письменника-героя-страждальця. Місце патетики посіли іронія та пародія. Наприкінці 1990-х років низка письменників виступила за повернення автора до заангажованості (І. Андрусяк, С. Процюк)[6].
Тамара Гундорова виокремлює дві фази в літературному процесі 1990-х років[7]. На початку 1990-х років вільна літературна діяльність була способом вираження набутої свободи й автори намагалися творити відроджену національну літературу. З другої половини десятиліття розвинулися численні різноманітні літературні напрями.
Перед самим проголошенням незалежності України та в перші роки після цього важливу роль у літературному житті відігравали різноманітні культурні фестивалі («Червона рута», «Вивих», «Золотий гомін», «Альтернативи», «Імпреза»)[10].
Після розпаду СРСР Спілці письменників України (НСПУ) і далі належали приміщення та літературні часописи[11]. У 1997 році було утворено Асоціацію українських письменників (АУП) у результаті протесту низки незалежних письменників нового покоління проти застарілих принципів Спілки письменників України. До АУП входили популярні письменники, які не мали доступу до традиційних матеріальних ресурсів НСПУ та творили в конкурентному середовищі[12]. Щоправда, згодом багато авторів лишилися у Спілці письменників, попри те що вони вступили в АУП. Деякі письменники, які спочатку були проти НСПУ (В. Медвідь та Є. Пашковський), згодом виступили за співпрацю з цією установою, після чого одержали Шевченківську премію та офіційне визнання[13].
Розвиток сучасної української літератури відбувався на тлі значних суспільних трансформацій в 1990-х роках. Замість фінансованих державою книжкових програм і значних гонорарів для відомих письменників[14], поступово розвивався вільний книжковий ринок. Цей процес був дуже складним для письменників, оскільки суми гонорарів за літературні твори в незалежній Україні були і залишаються низькими[15]. З середини до кінця 1990-х українські автори найчастіше друкували свої твори в літературних журналах або антологіях через фінансові труднощі[16]. Декілька приватних українських благодійних фондів підтримують літературні проєкти[17].
Твори художньої літератури зазвичай видають накладами, які не перевищують кількох тисяч екземплярів.
Західний постмодернізм зазвичай асоціюється з пізнім капіталізмом, у той час як в Україні він був викликаний посттоталітрним та постколоніальним станом суспільства[19]. Плюралізм українського постмодернізму повстав як реакція на тривале насаджування однієї офіційної версії правди в СРСР. Прикметними рисами українського постмодернізму були також його політичність та емоційність[20].
Для постмодернізму характерна зміна поважного ставлення до класичної і до масової літератури. В текстах письменників цього напряму наявне іронізування над класиками та гра з символами національної пам'яті[23]. Важливим наслідком постмодернізму став розвиток в Україні масової літератури, яка успадкувала деякі його художні прийоми (списки, колажність, різноманітні стилі в одному тексті)[24][25].
Найбільш поширеними прийомами в українському постмодернізмі стали іронія та стилізація[26].
Закінченням періоду українського постмодернізму вважають кінець 1990-х років[27].
Поколіннєва класифікація
В історії української літератури письменників прийнято умовно розділяти за десятиріччями[28][29][30]. Сучасні художні твори написані представниками різних літературних поколінь.
У 1960-і роки завдяки хрущовській відлизі і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний мистецький рух, представники якого згодом отримали назву «шістдесятники». «Шістдесятники» шукали нових форм творчості, нового осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Дмитро Павличко, Іван Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди «дисидентської» інтелігенції. У 1970 рр. прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були ув'язнені в сибірських таборах за «антирадянську агітацію». Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр.
До шістдесятників відносять письменників народжених між 1928 та 1947 р.[31]. Шістдесятники творили у період відносної лібералізації громадського життя — Хрущовської відлиги. Багато представників цього соціально активного покоління за часів незалежності інтегрувалися у владні структури, стали членами комітетів державних премій. В шістдесяті роки в еміграції активною і впливовою була Нью-Йоркська група поетів.
До постшітсдесятників відносять представників Київської школи поезії. Це покоління письменників також називають «витісненим поколінням» оскільки публікація творів авторів була практично повністю зупинена цензурою. Постшістдесятники та сімдесятники дистанціювалися від політики у своєрідну внутрішню еміграцію, їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе, що відбувалося на фоні посилення цензури за часів Брежнєва. Автори цього покоління орієнтувалися на європейську естетичну традицію, а не на соцреалізм. Сімдесятники народжені між 1939 та 1953 р.[32]. Сімдесятники, які не друкували своїх творів і лишалися в андерґраунді, представлені в основному львівським середовищем знайомих поета Григорія Чубая.
Вісімдесятники почали публікуватися за умов уже послабленої цензури в другій половині 1980-х років. Вони не були соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Вісімдесятники були провокаційним поколінням з перевагою індивідуалізму над колективізмом у поглядах. Вісімдесятники народжені між 1949 та 1965 р.[33].
Покоління дев'ятдесятників чи не вперше в історії української літератури творило в умовах свободи від державної цензури. Дев'ятдесятники, твори яких часто відзначені зневірою в національній ідеї та людині взагалі, розвинули велике стилістичне різноманіття в літературі в час посткомуністичних трансформацій. Дев'ятдесятники народжені між 1964 та 1977 р.[35]. Між поколіннями шістдесятників та дев'ятдесятників існував ідейний конфлікт: в той час коли для перших соціальна ангажованість та певна месіанська роль письменника були цінними, другі відкидали це на користь герметичної літератури та стилістичних експериментів[36].
Двотисячники народжені між 1978 та 1988 роком[37], або поети, які долучилися до українського літературного процесу через участь у конкурсах, журнальних публікаціях, власними книгами між 2000 та 2010-м роками[38]. Двотисячники часто добивалися популярності епатажними акціями та активною промоцією себе у медіа та публічному просторі, проте відомі і друкованою в окремих збірках та антологіях поезією. Для творів цього покоління характерне відчуття відмови від цінностей попередників внаслідок недовіри до культури батьків, вихованих у тоталітарному суспільстві[39]. Найширшим зібранням творів поетів-двотисячників є антологія «Дві Тонни»[38], упорядкована О. Романенком та Б. Горобчуком. Вона, а також окремі книги, виступи та публікації двотисячників і приводять до думки, що цей феномен — значно складніший і ширший, аніж прийнято про це говорити, і по-своєму серйозніший, аніж поетичні феномени попередніх поколінь.
Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років (Упор. С. Жадан, 2011)
Знак. Альманах молодої української літератури (Упор. О. Коцарев, 2013)
Mirror: anthology of modern Ukrainian poetry / Свічадо: антологія сучасної української поезії (Упор. О. Ришкова, 2016)
Антологія молодої української поезії III тисячоліття (Упор. М. Лаюк, 2018)
Двітисячідесятники
Ще в середині 2010-х Оксана Забужко, яка до того скептично відгукувалася про поколіннєвий поділ за десятиліттями[джерело?][40], висловила думку, що нове (після 80-ків) покоління літераторів і літераторок визначається перебуванням в умовах російсько-української війни[40][41].
До цього варто додати зростання книжкового ринку в постмайданній Україні[джерело?], викликане зацікавленням українців у власній літературі та гаслами бойкоту російських товарів. Завдяки збільшення попиту з'являється низка нішевих видавництв[джерело?], і, відповідно, зростає можливість авторів і авторок бути опублікованими. Сума цих факторів і зумовлює переломність 2014-го року.
В той же час, критикиня Ганна Улюра, попри визнання проблемність терміну "двітисячідесятники", все ж, послуговується ним. При цьому, на її думку, Революція Гідності та війна аж ніяк не є "генераційно-формуюючими" моментами для української літератури. Втім, на думку критикині, "література 2010-х буде визначатися надалі саме по тому, як вона працює з соціально-політичними темами", а однією з найголовніших особливостей нового покоління письменників вона називає роботу "із запитами реального читача".[42]
Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу, типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської літератур були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. Література вступила в постколоніальну стадію саморефлексії, ставши тільки видом мистецтва[47][48]. Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів, українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове та тематичне різноманіття. При цьому багато науковців констатують відсутність тяглості між поколіннями та різкий розрив з традицією сучасних авторів[49].
У зв'язку з відсутністю доступу до творів західних авторів у час їх публікації особливістю українського постмодернізму є його запізнення у часі. Західні твори в стилі постмодернізму з'явилися вже в 1950-1960-х роках, а українські — в 1990-х. Культурна ізоляція та обрив модерністичної традиції радянською владою призвели також до того, що частина сучасних авторів пишуть у модерністичному стилі, інша частина — у соцреалістично-народницькому, а третя частина намагається орієнтуватися на міжнародні взірці і надолужувати історичну прогалину[50].
Після скасування заборон на публікування творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників. Для покоління вісімдесятників важливим автором був Микола Зеров, у той час як дев'ятдесятники цікавилися творами Майка Йогансена, Аркадія Любченка і всього періоду 1920-х років, а також українським бароко, модернізмом та авангардизмом[51]. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ставлення до поезії Михайля Семенка[52]. Для Юрія Андруховича роль попередника відіграв Богдан-Ігор Антонич[53]. Сергій Жадан та Юрій Адрухович також захистили дисертації, присвячені творчості відповідно Михайля Семенка та Богдана-Ігоря Антонича[54]. Оксана Забужко непрямо називає своїм вчителем Юрія Шевельова[55].
Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах[56]. Це стало реакцією на загальнообов'язковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури[57].
В сучасній українській літературі в порівнянні з класичною та радянською значно більше авторів-жінок, а також жінок-критиків та літературознавців.
В літературних проєктах Щоденник та Щоденник. Re: make було зроблено спробу писати літературні тексти колективно за участю багатьох авторів.
При тому, що українська класика головним чином описує життя українського села, події творів сучасних авторів відбуваються у просторі міста, нерідко також за межами України (скажімо, «Перверзія»Ю. Андруховича). Традиція сільської прози була перервана романом «Міські мотиви» (1983) Валентина Тарнавського[58]. Одним з винятків є твори В. Медведя, у яких події розгортаються в селі.
На основі стилістичних та територіальних відмінностей письменників 1980-1990-х років часто розділяють на дві літературні школи. Така класифікація стала часто вживатися після публікації антології житомирських авторів «Вечеря на дванадцять персон» (1997)[70].
«Галицька» (за В. Даниленком), або «галицько-станіславська» (за Н. Білоцерківець) школа об'єднує таких письменників, як Ю. Андрухович, Ю. Винничук, Ю. Іздрик та Т. Прохасько. Ці автори приймали постмодернізм, західні впливи та заперечували громадянську роль письменника.
На думку В. Даниленка, українська література існує за горизонтальною моделлю, тобто роль столиці не є визначально важливою для успіху письменника. Це видно, зокрема, з того, що деякі найвідоміші українські письменники, такі як Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та Сергій Жадан походять не з Києва і не проживають у ньому[75].
В 2000-ні роки вийшло декілька антологій, в яких сучасні автори представлені за регіоном:
Запоріжжя та Дніпропетровськ: «Гімн очеретяних хлопчиків» (2011), «Січовий Парнас: антологія: поетичні твори вихованців Запорізького державного університету» (2000)
Івано-Франківськ: «Дайте! Нобелівську премію українським письменникам! Антологія літературної студії „Нобель“» (2012)
Ужгород: Неформальне літературне об'єднання «Ротонда»
При тому, що наприкінці 1980-х та в 1990-х роках існували яскраві та плідні літературні групи (Лугосад, Бу-Ба-Бу, Нова деґенерація), письменники молодшого покоління надають перевагу індивідуальній творчості.
Активними сучасними літературними середовищами в Україні є київське видавництво «Смолоскип», львівське мистецьке об'єднання «Дзиґа», а також літературний клуб «Маруся»[76], який є організатором Центру літературної освіти[77].
Деякі помітні сучасні українські письменники надають перевагу проживанню за кордоном, але продовжують писати українською мовою: Юрій Тарнавський, Василь Махно, Володимир Діброва, Оксана Луцишина, Марія Шунь, Дана Рудик, Тарас Девдюк, Тетяна Мельник, Володимир Олейко. Марія Шунь, яка проживає в Нью-Йорку, впорядкувала кілька поетичних антологій сучасних українських авторів («ЛітПошта» (2009), «ЛяЛяК» (2010), «СТЕП. STEP.» (2012)) та письменників діаспори («Аз, два три… дванадцять — лист у пляшці» (2010)). Книги українсько-литовського письменника Ярослава Мельника, який мешкає в Литві та Франції і пише українською та литовською мовами, номінувалися на численні літературні нагороди обох країн. Народжений в еміграції письменник Тарас Мурашко пише українською та словацькою мовами. Англомовні твори Юрія Тарнавського одержали схвальні оцінки критики[78]. 2013 року німецькомовна письменниця з Києва Катя Петровська стала лауреатом премії імені Інґеборґ Бахман за роман «Можливо Естер»[79].
Значна частина сучасних письменників України пише мовами національних меншин, зокрема до повномасштабного вторгнення 24.02.2022 - російською мовою. Російськомовний поет Олександр Кабанов був головним редактором культурного журналу та порталу «ШО», який публікував російсько- та україномовні тексти, а також і організатором міжнародного фестивалю поезії «Київські лаври». Інші сучасні російськомовні поети: Борис Херсонський, Андрій Поляков та Ігор Померанцев після вторгнення 2014 перейшли на українську мову.
Порівняно з класичною та радянською українською літературою сучасні поети відчутно частіше використовують верлібр, ніж традиційне силабо-тонічне віршування. Для сучасної української поезії характерні ігрові експерименти з мовою. Так, Володимир Цибулько у своїх віршах змінює граматику та синтаксис[85].
Серед значних поетичних книг кінця вісімдесятих — початку дев'яностих років: «Пора косовиці» (1990) Івана Низового, «Ікар на метеликових крилах» (1990) Василя Голобородька, «Прогулянка одинцем» (1990) Миколи Воробйова та «Диригент останньої свічки» (1990) Оксани Забужко[87]. Поезія 1990-х років перебувала під впливом американських поетів-бітників, зокрема Юрій Андрухович у передмові до перекладеної ним антології поезії бітників говорить про паралель між звільненням від впливу британської літературної традиції в США в 1950-ті роки і звільненням від російського впливу в українській поезії 1990-х років[88].
Сергій Жадан став найвпливовішим поетом в сучасній українській літературі. Покоління поетів після нього деякі критики навіть називають «піджаданниками»[89].
Однією з особливостей творчості українських поетів 1990-х та 2000-х є застосування мультимедіа та перформансів. Одними із перших авторів, хто вдався до музичного супроводу своїх текстів були Віктор Неборак (альбом «Неборок», 1995 р.)[94] та Юрій Покальчук з гуртом Вогні великого міста[95]. Юрій Андрухович виконував свої вірші разом з гуртом Karbido, а Сергій Жадан — разом з гуртом Собаки в Космосі. Юрій Андрухович використовує також елементи відео у своїх мультимедійних виставах («Самогон. Цинамон. Абсент»). Катерина Бабкіна займається відеопоезією. В музичних проєктах беруть участь також прозаїки: Ірена Карпа з гуртом Quarpa, Юрій Іздрик з Drum-театром. Учасники НЛО «Ротонда» експериментували на 4 проєктах поезо-живопис-музики «Екле» залучаючи й інших поетів. Має свій музично-поетичний проєкт Любов Якимчук, яка виступає в дуеті з відомим імпровізуючим контрабасистом Марком Токарем[96].
Вірші багатьох сучасних поетів покладено на музику. Найвідомішою є пісня «Вона» гурту Плач Єремії на слова Костянтина Москальця. Цей самий гурт написав пісню «Сервус, пане Воргол» на слова Петра Мідянки.
Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тексти своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Такі взаємні посилання особливо характерні для текстів Костянтина Москальця, Юрія Андруховича та Юрія Іздрика[99].
Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала[100], роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР. Українські інтелектуали ідентифікували себе значною мірою з традицією андерграундних пізньорадянських письменників на відміну від соціально заангажованих шістдесятників чи антирадянських дисидентів[101]. Новими типами інтелектуала, описаними в творах багатьох прозаїків (В. Діброва, Ю. Іздрик, К. Москалець, О. Забужко, Ю. Андрухович, Є. Кононенко, Ю. Ґудзь), стали «артистичний перформер», «посол на Заході» та «хвора душа»[102]. Часто героями сучасних творів стають «лузери», в сенсі соціального аутсайдерства та нонконформізму[103].
Драматургія часто не потрапляє в поле аналізу української літератури критиками прози та поезії. Однією з проблем сучасних драматургів є те, що їхні твори досить рідко ставлять в українських театрах.
Серед відомих сучасних українських п'єс «Дивна і повчальна історія Каспара Гаузера, що була зіграна бродячою трупою італійських акторів у славетному місті Нюрнберзі напередодні Різдва Христового 1836 року» Олени Клименко та «Таїна буття» і «Втеча від реальності» Тетяни Іващенко[107]. Низку сучасних українських п'єс було поставлено за кордоном, наприклад п'єсу Олександра Ірванця «Маленька роль для молодої актриси» було поставлено в Штуттгарті (Німеччина)[108].
П'єси постмодерніста Леся Подерв'янського, які висміювали пострадянські кліше, були дуже популярними для читання та в аудіозаписах в 1990-ті роки.
Від 2010 року у Львові проводять фестиваль сучасної драматургії Драма.UA.
Великої популярності набули драматичні твори Леся Подерв'янського, які відзначаються широким уживанням ненормативної лексики, суржику та написані в гумористично-пародійний спосіб.
На ниві історичних та детективних романів багатьма преміями було відзначено твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12 видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[116]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який порушує заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках[117]. У жанрі історичного роману пишуть, зокрема, такі автори, як Володимир Лис, Ярослава Бакалець, Ярослав Яріш, Юрій Сорока.
Після здобуття Україною незалежності ініціатива у виданні дитячої літератури перейшла до приватних видавництв, головами яких часто є відомі українські прозаїки й поети. Літературу для дітей друкує видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», директором якого є поет Іван Малкович. Інша українська поетеса Мар'яна Савка є головним редактором та співзасновником «Видавництва Старого Лева». Низку творів для дітей і підлітків друкують видавництва «Грані-Т» і «Розумна дитина». Загалом видавництва дитячої літератури українською мовою належать до найуспішніших в Україні[120].
В Україні є Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва[121], який є співзасновником недержавної премії дитячої літератури «Великий Їжак».
Деяким творам для дітей та юнацтва (таких як роман Володимира Рутківського «Сині Води») присуджують загальнолітературні премії (Книга року Бі-Бі-Сі 2011). Від 2012 року надається також нагорода «Дитяча книга року BBC»[122].
Українські дитячі книги було включено до каталогу найкращих дитячих книг світу «Білі ворони». Це книги «Вісім днів із життя Бурундука» Івана Андрусяка (каталог 2013), «Віршів повна рукавичка» Василя Голобородька (каталог 2011)[124] та «Піратські історії» Олени Комової (каталог 2010)[125].
Також відомі дитячі історії проекту «Казки Погорєлова», автор український сучасний дитячий письменник Євген Погорєлов. Історії написані українською та видані багатьма іншими мовами.
Курси сучасної української літератури читаються на філологічних факультетах університетів України та за кордоном. При Києво-Могилянській академії є Центр досліджень сучасної літератури під керівництвом Володимира Панченка, за ініціативи якого створено літературний сайт ЛітАкцент[129]. Існують дві ґрунтовні монографії українських авторів, присвячених сучасній українській літературі, а саме: «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005) Тамари Гундорової та «Сучасна українська проза: постмодерний період» (2008) Роксани Харчук. Декілька книжок іноземних дослідників, зокрема «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність» (2003) Олі Гнатюк, «Картографуючи посткомуністичні культури» (2007) Віталія Чернецького та «The Intellectual as Hero in 1990s Ukrainian Fiction» (2012) Марка Андрейчика також присвячені цій тематиці. У книзі «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (1998) письменник Володимир Єшкілєв упорядкував власне бачення сучасної української літератури. Подібні авторські інтерпретації містяться в книгах Ярослава Голобородька «Артеграунд. Український літературний істеблішмент» (2006) та Володимира Даниленка «Лісоруб у пустелі: письменник і літературний процес» (2008).
Головною офіційною літературною нагородою України є Національна премія України імені Тараса Шевченка. Ставлення сучасних письменників до премії залишається досить суперечливим через її офіційний статус та багато у чому радянську спадковість. Юрій Андрухович відмовився від номінації на Шевченківську премію[135]. Також Оксана Забужко висловлювалася критично щодо цієї премії. У 2011 році Василь Шкляр попросив про відтермінування його премії до часу, поки Міністром освіти України перестане бути Дмитро Табачник.
Кілька рейтингів українських письменників ґрунтуються на популярності творів і тиражі видань автора. У 2012 році було засновано премію Золоті письменники України для українських письменників-романістів, чиї романи вийшли сукупним накладом понад 100 000 примірників. Журнал Фокус складає свій рейтинг найуспішніших українських письменників також на основі тиражу видань їхніх книжок[137].
Літературний критик В. Даниленко в книзі «Лісоруб у пустелі» (2008) пропонує власні рейтинги 50 найкращих сучасних українських поетів та віршів, 50 найкращих оповідань, 50 найкращих повістей і романів та 50 найкращих сучасних драматичних творів[138]. 2004 року журнал «Дикое поле» на основі опитування експертів опублікував свій рейтинг сучасних україно- та російськомовних українських поетів, прозаїків, есеїстів, критиків та літературознавців[139].
Один із провідних часописів актуальної української літератури, який виходить регулярно — «Кур'єр Кривбасу»[141].
Після одержання Україною незалежності, з 1992 року головний літературний часопис української діаспори «Сучасність» (видається від 1961) став видаватися у Києві. У ньому публікувалися твори нових українських письменників. Згодом часопис перестав виходити регулярно і втратив вплив. Натомість з'явилися нові журнали такі, як «Четвер» (від 1989, значною мірою в ньому друкувалися письменники-представники «Станіславського феномену») та «Кур'єр Кривбасу» (від 1994). Консервативним виданням Спілки письменників України є «Літературна Україна», новоутворена опозиційна Асоціація українських письменників видавала власну газету «Література плюс», що була важливою платформою для літературної критики в 1990-ті роки[142]. В 1990-то роки існувала низка літературних періодичних видань, які були короткотривалими, але відіграли вагому роль в літературному процесі: «Авжеж!» (друкував твори житомирської групи письменників), «Криниця», «Світовид», «Український засів». Літературознавчі статті та рецензії часто публікує часопис «Критика». Академічним літературознавчим виданням є «Слово і час». У 2012 році видання часопису «Сучасність» було відновлено.
Твори сучасних українських авторів видають найбільші українські видавництва, зокрема Фоліо та Клуб сімейного дозвілля. Серії «Сафарі» та «Графіті» видавництва Фоліо присвячені сучасній українській прозі та поезії. Від 2003 року у видавництві «Факт» (а після 2011 року у видавництві «Зелений пес») виходить поетична серія «Зона Овідія» за ініціативи поета Тараса Федюка[143]. Сучасна поезія проза також виходить у видавництвах Meridian Czernowitz, Лілея-НВ, Нора-Друк, Кальварія, Літературна аґенція «Піраміда» (серії «Сучасна українська проза», «Приватна колекція», «Fest-проза»). У видавництві А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА виходить серія вибраного сучасних поетів «Українська поетична антологія». Автори-переможці конкурсу мають можливість надрукувати свою першу книгу у видавництві Смолоскип (серія «Лауреати „Смолоскипа“»). Мистецька агенція «Наш Формат» випустила низку аудіокниг сучасних українських авторів.
Публікації в інтернеті
В інтернеті існують численні вебсайти, де публікуються твори сучасних поетів та прозаїків: Поетичні майстерні[144], Поетика[145], poezia.org[146], Літклуб[147] та ін. Багато сучасних авторів оприлюднюють свої нові твори у соціальних мережах. Серед вебпорталів рецензій та критики нових книжок можна відзначити Буквоїд[148] та ЛітАкцент. Останній також видає свій альманах та присуджує щорічну книжкову премію ЛітАкцент року. Літературний подкаст «кабі.net», модерований поетом Юрієм Кучерявим, присвячений презентації нових видань українських письменників та поетів, інтерв'ю з ними та читанню текстів[149].
Попри те що цензурний тиск на українських письменників зі здобуттям Україною незалежності практично зник, існують випадки, коли офіційні установи намагалися втрутитися в літературні процеси. 2009 року роман Олеся Ульяненка«Жінка його мрії» за висновком Національної експертної комісії з питань моралі був визнаним порнографічним і книгу було вилучено з обігу. На початку 2011 року Марія Матіос звернулася до Генерального прокурора з заявою про переслідування від силових структур та спробу вилучити її книгу «Вирвані сторінки з автобіографії» з книгарень[150]. У 2011 році Василь Шкляр попросив про відтермінування його Шевченківської премії до часу, поки Міністром освіти України перестане бути Дмитро Табачник. Після одержання прохання, Шкляра вилучили зі списку лауреатів премії. У січні 2012 року до Юрія Винничука, автора вірша «Убий підараса», що став інтернет-мемом, прийшла додому міліція, вимагаючи письмових пояснень[151].
Твори сучасних українських письменників, таких як Оксана Забужко, Юрій Андрухович та Сергій Жадан були перекладені багатьма іноземними мовами. З початку 1990-х років вийшло декілька антологій української літератури в перекладах. 2012 року було презентовано чеський проєкт відеоантології сучасних українських авторів «Україна поетична» (Ukrajina — jedna báseň)[154].
Англійською мовою від 2004 року виходить журнал «Ukrainian Literature», в якому публікуються переклади творів сучасних українських авторів[157]. 2010 року вийшов спеціальний випуск журналу «International Poetry Review» під назвою «Двадцять п'ять років української поезії (1985—2010)»[158]. У 2011 році в російському літературному журналі «Новый мир» було опубліковано багато перекладів та рецензій на сучасні українські літературні твори[159][160].
Українські поети та письменники виступають з читаннями на міжнародних літературних фестивалях, таких як Лейпцизький книжковий ярмарок. У 2012 році Україна була почесним гостем фестивалю європейських літератур в місті Коньяк (Франція)[161].
Твори окремих авторів здобули визнання читачів та критики за кордоном. У 2008 році російський переклад роману Сергія Жадана «Anarchy in the UKR» увійшов до короткого списку літературної премії «Національний бестселер» і одержав грамоту «Книга року» на Московській книжковій виставці-ярмарку[162]. Згідно з рейтингом німецької телерадіокомпанії SWR, у 2009 році німецький переклад збірки «Гімн демократичної молоді»Сергія Жадана посів перше місце серед рекомендованих іншомовних книжок[163]. У 2010 році Сергій Жадан був висунутий на звання «Людина року» російським журналом «GQ» за книгу «Червоний Елвіс»[164], а 2013 року роман «Ворошиловград» автора було внесено журналом «GQ» до списку «21 книга XXI століття»[165].
Український поет Ігор Павлюк уперше в історії української літератури став лауреатом премії британського ПЕН-клубу у 2013 році[172], а у 2015 році він здобув міжнародну перемогу у Великій Британії за книжку віршів «Політ над Чорним морем» («A Flight Over the Black Sea»), яка на думку читачів з різних країн світу та англійського ПЕН-клубу стала найкращою з усіх у проєкті «Сто найяскравіших підтриманих ПЕН-клубом книг за 10 років»[173],[174]. Academia.edu включила цю книгу у список найвизначніших книг людства за всю історію[175]. А в 2021 році Ігор Павлюк став лауреатом Міжнародної Швейцарської літературної Премії[176].
В укладанні антологій сучасної української літератури відображені смаки різних літературних середовищ. Наприклад, андерґраундна поезія 1980-х представлена у виданій в Канаді антології «Вісімдесятники: Антологія нової української поезії» (1990, упорядник І. Римарук), уявлення про сучасний літературний канон з погляду середовища представників станіславського феномену дає «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (1998, упорядник Ю. Андрухович). Житомирська проза та поезія представлені в антологіях «Десять українських прозаїків: Антологія сучасної прози. Десять українських поетів: Антологія сучасної поезії» (1995, упорядник В. Медвідь), «Вечеря на дванадцять персон» (1997, упорядник В. Даниленко) та Літературні джерела Київщини (Антологія КО НСПУ - 2021, упорядник В.Бубир).
Антологія молодої української поезії III тисячоліття (Упор. М. Лаюк; — Київ: Вид-во «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2018)
Коротка проза
Десять українських прозаїків: Антологія сучасної прози. Десять українських поетів: Антологія сучасної поезії. Упор. Медвідь В. 10 (прозаїків), 10 (поетів). — Київ: Роккард, 1995.
Квіти в темній кімнаті (авторська антологія сучасної новели). Упор. Даниленко В. — Київ: Генеза, 1997.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 27 березня 2022. Процитовано 1 квітня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑С. Жадан. Філософсько-естетичні погляди Михайля Семенка: Дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Харківський держ. педагогічний ун-т ім. Г. С. Сковороди. — Х., 2000; Ю. Андрухович, Богдан-Ігор Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму. Автореф. Дисертації канд. філол. наук, Прикарпатський університет ім. В. Стефаника, Івано-Франківськ 1996.
↑Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби. 1992—2002 — К: Факт, 2011.
↑С. Д. Павличко. Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі), 1999 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 589.
↑С. Д. Павличко. Introduction (Two Lands New Visions: Stories from Canada and Ukraine), 1998 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 584.
↑О. Гнатюк. Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність. — К.: Критика, 2005
↑Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів// СІЧ. — 1999. — № 3.; Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: час єзуїтів// Кур'єр Кривбасу. — 1999. — ч. 111, с. 3-5.; Баран Є. Літературні дев'яності: підсумки і перспективи// Кур'єр Кривбасу. — 1999. — ч. 116, с. 3-6.
↑Н. Білоцерківець, Голос у дискусії «Українська література після 1991», 25 січня 1997 року // Діалоги на межі століть. Стенограми міждисциплінарних семінарів імені Івана Лисяка-Рудницького. Київ 1996—2000, Дух і Літера, Київ 2003, С. 119; Н. Білоцерківець, Література на роздоріжжі. Критика 1997, ч. 1.
↑D.Cyzevs'kyj, A History of Ukrainian Literature with an Overview of the Twentieth Century by George S.N. Luckyj. New York and Englewood, Colorado: The Ukrainian Academy of Arts and Sciences and Ukrainian Academic Press. P. 773.
↑День смерті пані день: американська поезія 1950-60-х років у перекладах Юрія Андруховича / пер. Ю. Андрухович. Х. : Фоліо, 2006.
(англ.)Павличко С. Д.. A Catfish for Your Thoughts: Ukrainian Literature at the Turning Point, 1994 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 525—533.
(англ.)Павличко С. Д.. Facing Freedom: The New Ukrainian Literature, 1996 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 553—559.
(англ.)Павличко С. Д.. Introduction (Two Lands New Visions: Stories from Canada and Ukraine), 1998 // «Теорія літератури», К.: Основи — 2002, С. 583—588.
Володимир Моренець. Оксиморон. Літературознавчі статті, дослідження, есеї. К: Факт, 2009.
Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. — Київ: Темпора, 2012.
Критика прози: статті та есеї / В. Неборак, І. Котик, М. Котик-Чубінська, М. Барабаш, К.Левків. — К.: Грані-Т, 2011.
Ігор Павлюк. Інтимне дихання епохи. Статті, рецензії, інтерв'ю (1994—2010 рр.). — Том І. — Тернопіль: «Астон», 2016. — 736 с. (Бібліотека журналу «Золота Пектораль») (2017); Інтимне дихання епохи. Статті, рецензії, інтерв'ю (2010—2015 рр.). — Том ІІ. — Тернопіль: «Астон», 2017. — 704 с. (Бібліотека журналу «Золота Пектораль») (2017); Інтимне дихання епохи. Монографічні дослідження, статті, рецензії, інтерв'ю (1997—2017 рр.). — Том III. — Тернопіль: «Астон», 2017. — 720 с. (Бібліотека журналу «Золота Пектораль») (2017). ISBN 978-966-626-452-0.
Дисертації
Бондар-Терещенко І. Є. Структурні особливості літературного дискурсу 1990-х рр.: Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.01 / І. Є. Бондар-Терещенко ; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. — К., 2006.
Борисюк І. В. Стилетворчі функції міфо-ритуальних форм у поезії вісімдесятників (В.Герасим'юк, І.Римарук, І.Малкович): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.01 / І. В. Борисюк ; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. — К., 2006.
Шевчук З. В. Засоби моделювання історії в постмодерній українській прозі: Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.01.06 / З. В. Шевчук ; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка. — К., 2006.
