Загальний принцип негативної оцінки філетизму собор сформулював так:
В християнській церкві, спільнота якої є духовною і покликана її Головою і Засновником вмістити всі нації у одне християнське братерство, філетизм є чужим і цілковито немислимим» [2]
Явище філетизму зачіпає одну із найскладніших еклезіологічних проблем розмежування національного та універсального у церковній структурі та практиці.[3]
Традиційною основою на яку спирається вчення церкви у цьому питанні є слова апостола Павла про те, що після хрещення християни долають, характерні для цього світу, національні розділення та перетворюються на нову універсальну спільноту поєднану із Христом.[4]
Однак в тій чи іншій формі національні та етнічні чинники впливали на організацію церкви вже від найдавніших часів, що засвідчують інші слова апостола Павла про передачу проповідницької місії язичникам йому, а євреям апостолу Петру[5]
У своєму сучасному вигляді етнофілетизм сформувався на основі нового розуміння нації після Великої французької революції та у зв'язку із ростом у другій половині XIX століття національної свідомості балканських слов'ян, насамперед болгар.
Безпосереднім приводом до скликання собору 1872 року, де було засуджено етнофілетизм, став факт самовільного утворення болгарською общиною Константинополя церков призначених тільки для болгар. Цю подію вважають першим в історії православ'я випадком коли окрема парафія утворилась не за територіальною а за національною ознакою.[6]