Ђ

Літера Ђ
Кирилиця
А	Б	В	Г	Ґ	Д	Ѓ
Ђ	Е	Ѐ	Є	Ё	Ж	З
З́	Ѕ	И	Ѝ	І	Ї	Й
Ј	К	Л	Љ	М	Н	Њ
О	П	Р	С	С́	Т	Ћ
Ќ	У	Ў	Ф	Х	Ц	Ч
Џ	Ш	Щ	Ъ	Ы	Ь	Э
Ю	Я
Неслов'янські літери
А̄	А́	А̀	Ӑ	А̂	А̊	Ӓ
Ӓ̄	А̃	А̨	Ә	Ә́	Ә̃	Ӛ
Ӕ	Ғ	Г̧	Г̑	Г̄	Ӻ	Ӷ
Ԁ	Ԃ	Ꚃ	Ꚁ	Ꚉ	Ԫ	Ԭ
Ӗ	Е̄	Е̃	Ё̄	Є̈	Ӂ	Җ
Ꚅ	Ӝ	Ԅ	Ҙ	Ӟ	Ԑ	Ԑ̈
Ӡ	Ԇ	Ӣ	И̃	Ҋ	Ӥ	Қ
Ӄ	Ҡ	Ҟ	Ҝ	Ԟ	Ԛ	Ӆ
Ԯ	Ԓ	Ԡ	Ԉ	Ԕ	Ӎ	Ӊ
Ң	Ԩ	Ӈ	Ҥ	Ԣ	Ԋ	О̆
О̃	О̄	Ӧ	Ө	Ө̄	Ӫ	Ҩ
Ԥ	Ҧ	Р̌	Ҏ	Ԗ	Ҫ	Ԍ
Ꚑ	Ҭ	Ꚋ	Ꚍ	Ԏ	У̃	Ӯ
Ӱ	Ӱ́	Ӳ	Ү	Ү́	Ұ	Х̑
Ҳ	Ӽ	Ӿ	Һ	Һ̈	Ԧ	Ꚕ
Ҵ	Ꚏ	Ҷ	Ӵ	Ӌ	Ҹ	Ꚓ
Ꚗ	Ꚇ	Ҽ	Ҿ	Ы̆	Ы̄	Ӹ
Ҍ	Э̆	Э̄	Э̇	Ӭ	Ӭ́	Ӭ̄
Ю̆	Ю̈	Ю̈́	Ю̄	Я̆	Я̄	Я̈
Ԙ	Ԝ	Ӏ
Застарілі літери
Ꙁ	Ꙇ	Ҁ	Ѻ	Ѹ	Ѡ	Ѽ
Ѿ	Ѣ	Ꙑ	ІЯ	Ѥ	Юси	Ѧ
Ѫ	Ѩ	Ѭ	Ѯ	Ѱ	Ѳ	Ѵ
Ѷ	Ꙟ	Ꙡ	Ꙣ	Ꙥ	Ꙧ	Ꙩ
Ꙫ	Ꙭ	ꙮ	Ꚙ	Ꚛ	Ꚏ̆	Ꙏ
Літери кирилиці

Ђ, ђ («дє», серб. дjе/dje) — кирилична літера, шоста літера сербської абетки, яку вживають на позначення дзвінкого ясенно-піднебінного африката (/dʑ/), схожого на український [дж], але пом'якшений. Літеру вивели сербські лінгвісти Вук Караджич та Лукіян Мушицький, видозмінивши для цього Д (аналогічно Ћ як видозміненому Ч). У македонській абетці Ђ відповідає Ѓ. У сербській латинці їй відповідає Đ/đ. Іноді її передають як dj, що може призвести до труднощів при зворотній транслітерації: dj можна трактувати і як ђ, і як дj.

Є поширена думка^[де?], що ђ є похідною від ћ, але це не зовсім так.

З XII століття сербська кирилиця мала особливу, тільки їй властиву букву — еквівалент глаголичної букві «дерв» (); початково вона позначала дзвінкий звук (д^жь, ґь), ближчий якраз до Ђ, ніж до Ћ, і лише з XIV століття стала також означати глухий звук. У такому подвійному вживанні дерв існував довгий час. Форма ж її поступово уподібнилася букві ять (Ѣ) (нижня частина якої в церковних шрифтах квадратна, а не округла), що в гражданці (на яку серби у світських книгах перейшли в середині XVIII століття) дало літеру на зразок латинської перекресленої h — тобто нинішньої ћ. Утім, багато хто нею не користувався, вживаючи етимологічні написання дь і ть для відповідно дзвінкого і глухого звуків.

На початку XIX століття, у зв'язку з формуванням літературної норми сербської мови, почався її активний критичний аналіз і «впорядкування», що зачепило і писемність. Дзвінку африкату «дьжь» треба було відрізняти від глухої «чь». Сава Мркаль (1810) для цього виробив дь і ть; Павел Соларич (1812) для глухого звуку писав ћ, а для дзвінкого — дь; Вук Караджич (1814) на основі цього припустив, що ћ є ні що інше, як воєдино складені т і ь з невеликими змінами зверху і знизу. Зробивши такий висновок, Вук вжив ту ж конструкцію для винаходу нових букв і створив љ, њ, а також щось на зразок складених д і ь. Але отримане йому не дуже сподобалося, і він вирішив попросити допомоги в друзів. Спершу Вук звернувся до Соларича, який запропонував «подвоїти» ћ так само, як з двох к можна зробити ж. Але результат не задовольнив ні Вука, ні самого творця. Вук звернувся до Ґліґія Ґершича, і той запропонував звичайну латинську h. Караджич і Єрней Копітар, що помагав йому, відхилили й цей варіант.

Наступним за цей винахід узявся вчений Лукіян Мушицький. Він також узяв за основу знак ћ, але пішов іншим шляхом. Він припустив, що ћ це м'яка версія Ч (яка в сербській вимові завжди тверда) і щоб з Ч зробити ћ, її слід перевернути й перекреслити. Оскільки шукана буква має позначати м'який варіант Д, то для її утворення слід те саме зробити з Д (в g-подібному накресленні) — перевернути (вийде щось на зразок б) і перекреслити. Було отримано приблизно ƀ — майже ять (Ѣ), але з округлою основою, і з загнутою верхівкою на взір латинської f і з загнутим низом як у g, з якого почалася зміна. Адаптування цієї рукописної літери до друкарського шрифту дало накреслення нинішньої великої літери Ђ з розімкнутим внизу кільцем і малої ђ, що трохи виступає під рядок. (Слід зауважити, що довгий час курсивні форми букв ћ і ђ вимальовували з таким схиленим управо «гачком», як у f, на відміну від прямих зверху букв h і ѣ.)

Цікаво, що ніхто зі згаданих вище осіб не знав про те, що ще в першій половині XVIII століття Ґаврил Венцлович став на письмі розрізняти дзвінке і глухе значення літери дерв за допомогою тих же ћ і ђ, але навпаки.

У HTML велике Ђ можна писати як Ђ або Ђ, а мале ђ — як ђ або ђ.

• «Писменица сербскога їезика по говору простога народа, написана Вуком Стефановићем, сербиїанцем», у Виенни, у печатньи Г. Іоанна Шнирера, 1814 [Репринт: Краљево: ГИРО «Слово», 1984.]