|
Водійське посвідчення
Водійське посвідчення, або посвідчення водія — документ, що посвідчує право фізичної особи на керування транспортним засобом. Для отримання посвідчення водія необхідно пройти необхідне навчання та скласти іспит. Правила і вимоги, що стосуються ліцензування водіїв, варіюються у різних юрисдикціях. Історія водійських посвідчень Перша ліцензія на водіння транспортного засобу була видана винахіднику сучасного автомобіля Карлу Бенцу в 1888 році. Шум і запах його Motorwagen викликав скарги громадян, тому Бенц запросив і одержав письмовий дозвіл управляти своїм автомобілем на дорогах загального користування герцогства Баден.[1] Аж до початку XX століття у європейських країнах не видавались ліцензії на керування транспортними засобами.[1] Вперше обов'язкову ліцензію і тестування запровадили в Прусії 29 вересня 1903 року.[1] У 1910 році німецький імперський уряд започаткував ліцензування водіїв у національному масштабі, було створено систему випробувань і освіти для водія, яка згодом слугувала моделлю для ліцензування в інших країнах.[1] Останньою країною, де було запроваджено ліцензування, стала Бельгія, де до 1977 року було можливо придбати і мати ліцензію без проходження іспиту з водіння.[2] 1928 рікВ Англії в 1928 році не існує спеціальних дозволів на право керування автомобілем і кожен може керувати автомобілем і мотоциклом.[3] В СРСР право на керування автомобілем і мотоциклом має лише невеличка група спортсменів, які є професійними водіями, на відміну від США і Англії — де автомобілями керують прості люди.[3] В Англії не існує жодних екзаменів для одержання права на їзду: люди просто подають заяву урядові, і за дуже незначну плату отримують водійський листок; в Нідерландах — потрібно лише пред'явити медичне свідоцтво, що ти здоровий; в Бельгії немає жодних свідоцтв на право їзди та не потрібні також і медичні свідоцтва; у Франції необхідне складання практичного іспиту (без теорії) в поліції, а сам іспит є дуже полегшеним; в США ліцензію на водіння видають протягом кількох хвилин на основі письмової, усної, або навіть телефонної заяви.[4] В СРСР — дорого[4] і болісно: СРСР ніби знову переживає «радіозаборонений період», коли дозвіл на радіоприймач коштував багато грошей, часу і нервів.[4] .jpg) Щоб отримати дозвіл на їзду, радянський громадянин повинен:[4] При цьому, за Статистичними даними Центрального Статистичного управління СРСР у 1928 рік число автомобілів в експлуатації у Великій Британії становило 1 023 700 одиниць, Франції — 891 000, коли в СРСР — 20 600; число жителів на 1 автомобіль у Великій Британії становило 34 осіб, Франції — 46, СРСР — 7 000.[5] Україна Офіційна назва згідно з ПДР — посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії[6][7]. Цифрова версіяУ 2020 році в Україні для всіх громадян стала доступна цифрова версія їхнього водійського посвідчення в додатку державних послуг Дія. Відтоді зникла потреба мати з собою картку чи свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу. Їх замінив QR-код, що генерується в додатку, та може бути перевірений на чинність працівником поліції. Таким чином Україна приєдналася до 10 країн світу, що першими впровадили подібну послугу.[8] Корупційні зловживанняВ 2010-х роках в Україні спостерігалася корупційна практика купівлі водійських посвідчень.[9][10] За різними оцінками водійське посвідчення купили від 49,6% до 90% українських водіїв.[11][12][13] Можливістю купити водійське посвідчення в Україні користуються також мешканці сусідніх країн, зокрема, Польщі.[14][15] Категорії транспортних засобівВідповідно до чинного законодавства, залежно від їх типів і призначення, виділяють 14 видів категорій транспортних засобів, керування якими дозволено при наявності у водія відповідного посвідчення водія: А1 — мопеди, моторолери та інші двоколісні (триколісні) транспортні засоби, які мають двигун з робочим об'ємом до 50 куб. сантиметрів або електродвигун потужністю до 4 кВт; А — мотоцикли, у тому числі з боковим причепом, та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об'ємом 50 куб. сантиметрів і більше або електродвигун потужністю 4 кВт і більше; В1 — квадро- і трицикли, мотоколяски та інші триколісні (чотириколісні) транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кілограмів; В — автомобілі, дозволена максимальна маса яких не перевищує 3500 кілограмів (7700 фунтів), а кількість сидячих місць, крім сидіння водія, — восьми, состав транспортних засобів з тягачем категорії B та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів.[16] С1 — призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких становить від 3500 до 7500 кілограмів (від 7700 до 16500 фунтів); С — призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких перевищує 7500 кілограмів (16500 фунтів); D1 — призначені для перевезення пасажирів автобуси, в яких кількість місць для сидіння, крім сидіння водія, не перевищує 16; D — призначені для перевезення пасажирів автобуси, в яких кількість місць для сидіння, крім сидіння водія, більше 16; ВЕ, С1Е, СЕ, D1E, DE — состави транспортних засобів з тягачем категорії В, С1, С, D1 або D, яким водій має право керувати, але який не належить до зазначених категорій составів транспортних засобів; Т — трамваї та тролейбуси[7]. Вікові обмеженняПраво на керування транспортними засобами надається з такого віку:[17]
СШАВ США водійське посвідчення носить назву «ліцензія водія». Саудівська АравіяУ Саудівській Аравії жінкам заборонялося кермувати автомобілем з 1950-х років до 24 червня 2018 року, коли ця країна стала останньою у світі, що скасувала подібну заборону. До 2013 року жінкам там заборонялося навіть водити велосипед[18]. Див. також
Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||
