Метою дій українських націоналістів на Волині було насамперед бажання перешкодити майбутнім претензіям польського уряду на ці землі (так, як це сталося після завершення Першої світової війни). Керівництво УПА розглядало польське населення як потенційну опору для Німеччини та СРСР. На початок літа 1943 року сили УПА на Волині становили, за різними даними, від 3 до 5 тисяч бійців, а наприкінці року досягли 8—12 тисяч. За даними документального обліку командира УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківського), на січень-лютий 1944 року УПА налічувала 6920 осіб[7]. Натомість польські партизанські відділи в регіоні нараховували лише 1300 вояків, ще близько 3600 озброєних осіб діяли в базах самооборони. Польська шуц-поліція на службі в нацистів, що брала участь у «пацифікаціях» українських сіл, становила приблизно 2000 осіб, 202-й батальйон шуцманшафтупольської «гранатової» поліції, який прибув із Генерального губернаторства, налічував — 360 осіб[7].
У традиційній польській історіографії тенденційно сприймається як етнічна чистка виключно польського населення; в українській — як «дія у відповідь» на звірства поляків щодо українських цивільних. Цю тему значно більше досліджували польські історики, які займаються нею від часу закінчення Другої світової війни[8]. Для праць польських істориків характерна тенденція перебільшувати польські жертви[7][9][10][11][12][13][14][15][16] шляхом зарахування до числа жертв поляків, які сховалися чи втекли від різанини[17], та применшувати кількість українських жертв, зараховуючи загиблих українців від рук поляків як поляків, що загинули від рук українців[18], включати до числа польських жертв інших людей частково навіть не польської національності, які загинули за геть інших обставин і які не мали стосунку до Волинської трагедії[19]. Українські історики переважно почали досліджувати цю тему після проголошення Україною незалежності, а активізація досліджень відбулася після Революції гідності, оскільки в 2015 році були розсекречені архіви колишніх репресивних органів СРСР до 1991 року, які зберігалися у фондах на території України[20].
Надалі, зробивши ставку на співпрацю з росіянами й долучившись до створення Польських корпусів у складі Російської імператорської армії, польські вояки відзначилися грабунками й вбивствами українських та білоруських селян на хвилі загальної деградації російської армії й погіршення їхнього забезпечення. Також вони відзначилися в єврейських погромах на цих територіях у 1918 році.
Загострення відносин у 1920—1930-ті роки
Загострення польсько-українського конфлікту в першій половині XX століття було пов'язане з національною ситуацією у Другій Польській Республіці. Паризька мирна конференція 1919 року дозволила Польщі окупувати Галичину, а Ризький мирний договір 1921 року закріпив приєднання Галичини до Польщі всупереч волі українського визвольного руху, який прагнув незалежності.
Нова Польська держава, надто за часів правління Юзефа Пілсудського, набрала форми авторитаризму. Польський уряд розглядав Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагався збільшити тут свій вплив[21]. Для цього відбувалася колонізація (осадництво — переселення поляків на Волинь на землі, що були відібрані в місцевих українців, дискримінаційний розподіл сільськогосподарської землі на користь польських осадників), пацифікація (репресії проти соціально активного українського населення), обмеження українців у правах на освіту та радикальна її полонізація, руйнування українських храмів (особливо на Холмщині)[22]. Польський режим Пілсудського створив концентраційний табір Береза-Картузька та Білі Сарни для політичних опонентів. Це спричинило радикалізацію польсько-українських відносин, і зокрема знайшло відповідь у терористичній діяльності ОУН у 1930-х. Кульмінацією стало вбивство українськими націоналістами міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького в 1934 році. ОУН змогла набути чимало прихильників на окупованій Польщею Західній Україні через антиукраїнську шовіністичну політику польської влади[23].
Історик Ігор Ільюшин знайшов у польських архівах документ про існування урядових планів, метою яких було звільнення "південно-східних кресів" (Волині та Галичини) Польщі від української присутності. Також він знайшов у польських архівах документ щодо плану виселення, а можливо, навіть і часткового фізичного знищення українців на західноукраїнських землях.[7]
Поляки допомагали Угорщині окупувати Карпатську Україну в березні 1939, відправивши в Закарпаття через свій південний кордон диверсійні загони. Бійців «Карпатської Січі» (збройне формування, що захищало край), особливо уродженців Галичини, що потрапили в полон полякам, часто розстрілювали на місці без суду і слідства[24].
Крах Польщі у вересні 1939 року тимчасово відсунув польське питання в політиці ОУН на другий план. Єдиною перешкодою на шляху до створення незалежної української держави був СРСР, тому поляки з «окупантів» перетворилися на «ворожу» нацменшину[25].
Польські жертви різанини УПА в селі Липники на Волині, 1943 р.
На початку Другої світової війни в Західній Україні сформувалися організаційні структури польського підпілля, головною метою якого було відновлення незалежної Польської держави в її довоєнних кордонах. Підпілля підпорядковувалося польському уряду у вигнанні в Лондоні. Однак напередодні німецько-радянської війни в результаті протидії радянських органів держбезпеки, діяльність польського військового підпілля була практично паралізована. Галицька мережа найчисленнішої польської військової організації, Союзу збройної боротьби (Zwiazek Walki Zbrojnej) знищена, основні функціонери заарештовані. Відновлення польського організованого підпілля сталося після захоплення Західної України Німеччиною. Діяльність польських підпільників з їхніми збройними формуваннями була однією з причин створення загонів УПА[29].
Наприкінці 1942 року Провід ОУН(б) виступав проти масового розвитку партизанського руху, зокрема проти масштабних дій щодо польського населення. Про це є багато свідчень, зокрема звернення керівників ОУН(б) до своїх соратників восени 1942[30], інструкція провідника ОУН(б) на Волині Дмитра Клячківського (він же «Охрім» або «Клим Савур») 1942 року[31], рішення конференції ОУН на початку грудня 1942 p. у Львові[32].
З метою контролю за «дикою партизанкою» на Волинь направили пор. Василя Івахіва[33]. 15 лютого 1943 p. у селі Піддубцях Луцького повіту Івахів провів нараду Волинської ОУН, на якій погоджено збільшити кількість партизанських відділів. Водночас Івахів наказував підвладним, аби ті не афішували своєї діяльності, зокрема заявивши: «Централя переконана у тому, що час для збройного виступу ще не настав»[34].
Одним із найбільш спірних історичних питань цього періоду є етнічні чистки українського населення з боку поляків на Закерзонні (на Холмщині та Люблінщині). Суперечливість полягає в різному трактуванні часу цих подій — чи передували вони акціям на Волині, чи відбулися вже після їхнього початку[23].
На цей час всередині ОУН(б) виник поділ на волинян і галичан, чиї погляди на подальшу діяльність були різними. Початок активних дій відбувся без узгодження з Проводом та всупереч постанові конференції. Найімовірніше, рішення Клячківського про початок широкомасштабної партизанської боротьби та ведення антипольської акції було пов'язане з дезертирством кількох тисяч українських поліціантів, що приєдналася до українських партизанів, тим самим збільшивши їхні сили. Точно невідомо, що до цього спричинило, проте є підстави вважати, що це сталося через втручання в ситуацію радянських партизанів. Зокрема, у звіті командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полковника Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії, написане, що йому вдалося встановити контакти з українськими партизанами й він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями: «Шляхом провокації мені вдалося довести в чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс […]. Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців»[37][38]. Бринський також визнавав, що радянські партизани розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли до УПА[38].
Крім того, на користь цієї версії свідчить польський рапорт:
… слід […] припускати, що в рядах української поліції діє радянська провокація. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Європи, тому діяльність збунтованої української поліції на Волині мала характер хаотичної й бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території та принести насамперед користь більшовикам. Бандерівці, як і мельниківці, відповідно до програми ОУН прямували зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили [...], але весна 1943 p. не давала жодних підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси, настав час для збройного виступу. Здається, що радянська провокація використала фермент у рядах ОУН, ненависть членів цієї організації до поляків і вороже ставлення бандерівських чинників до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові радянські інтереси, початок заворушень[39].
Після того, як поліціанти-дезертири приєдналися до українських партизанів, Дмитро Клячківський наважився розпочати активні партизанські дії. Насамперед він задумав заволодіти селами, знищивши всі пункти опертя для німців і комуністів. Для цього він вирішив позбутися всіх небажаних елементів, які становили би для партизанки навіть потенційну загрозу. Зокрема, вирішено ліквідувати всіх комуністів, співпрацівників німців, представників інших українських політичних угруповань, які заперечували керівну роль ОУН(б), християн-пацифістів, що не визнавали збройної боротьби, а також поляків, від яких УПА могла очікувати щонайбільше ворожої нейтральності[40]. Отже, перший удар українських партизанів був спрямований проти польських співробітників гітлерівської адміністрації, що працювали в службах охорони лісів і державних маєтків (ліґеншафтів). Поступово вони поширилися також на польську сільську людність, причому як на колоністів міжвоєнного періоду, так і на давніше польське населення.
Досі невідомо, хто саме ініціював перші антипольські акції[41][42][43], але частина українських і польських істориків наводять свідчення про втягнення в дії першими бульбівців[44]. Так, у лютому 1943 акціями в селах Парослі та Яновій Долині безпосередньо керували поручник Василь Івахів («Сонар») та Іван Литвинчук («Дубовий»), проте неясно, чи діяли вони з власної ініціативи, чи з наказу Клячківського. Відомо, що офіційний наказ Клячківського щодо поляків з'явився не пізніше червня 1943, а про Івана Литвинчука Анатолій Кентій написав, що його вважали одним із головних організаторів антипольських акцій на Волині-Поліссі[45].
Відповідно до досліджень польських істориків, 29—30 червня завдано чергових ударів по деяких польських селах, а 11 липня дійшло до небаченої доти масової акції проти поляків — майже одночасно атаковано понад 100 польських поселень[46]. Історик Володимир В'ятрович вважає, що цифра 100 знищених польських сіл є значно перебільшеною[47]; перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено також висновок про масштабну антипольську операцію та масштабну скоординовану акцію 11—12 липня 1943 року. За версією В. В'ятровича, УПА станом на 11 липня не володіла такими значними силами, щоб одночасно могла атакувати аж 100 польських поселень усієї Волині, а в польських документах значиться лише кільканадцять атакованих польських населених пунктів 11—12 липня 1943 року тільки південної частини Володимирського повіту[48].
З досліджень Е. і В. Семашків випливає, що в липні — серпні 1943 p. на Волині загинуло більше поляків, ніж упродовж попереднього півріччя[49]. Водночас Клячківський видавав накази про поділ здобутої землі та утворення самоуправ. Географічно акції переміщалися зі сходу на захід (у лютому атаковано Сарненський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський повіти, у червні — Дубенський, Кременецький та Луцький повіти, в липні — Горохівський, Володимирський та Ковельський, а наприкінці серпня — Любомльський повіт).
Дії УПА на Волині були несподіваними, тому дезорієнтували соратників у Галичині, що сприйняли події на Волині без ентузіазму (це підтверджують навіть рапорти польської розвідки). Частина бандерівців уважала цю боротьбу передчасною, яка призводить до непотрібного проливання української крові. ОУНСД вважали спалах насильства з боку як поляків, так і українців, провокованим німецькою адміністрацією та гестапо[50][51]. Згодом на Волині стало зростати незадоволення поставою Галичини, що не пішла на шлях відкритої боротьби[52].
Пізніше, на III з'їзді ОУН у серпні 1943 року розбіжності в баченні ситуації волинянами та галичанами виявилися очевидними[53][54]. Зрештою, з'їзд завершився компромісом: учасники відмовилися від ідеї повстання, але вирішили вести боротьбу з комуністами, що мали надійти, а отже, підготувати відповідні запаси озброєння, харчів та боєприпасів. Крім того, протягом з'їзду відбулася дискусія про УПА, під час якої Микола Лебедь і Михайло Степаняк вважали, що УПА скомпрометувала себе бандитськими діями проти польського населення, оскільки ОУН скомпрометувала себе співробітництвом з німцями[55]. Щоправда, в жовтні 1943 Роман Шухевич, що доти був противником волинської ініціативи, провівши інспекцію на Волині, змінив думку про цю тактику[56]. Це стало причиною того, що антипольські дії згодом проведено на Галичині (щоправда, в пом'якшеній формі з меншою кількістю жертв)[57].
У другій половині 1943 року антипольські акції УПА поступово розповсюджуються на територію дистрикту Галичина. Масову антипольську акцію, яка прокотиться всією територією регіону навесні 1944, попередила хвиля окремих убивств починаючи з середини 1943 року. Вибір жертви спочатку визначав його статус у польській громаді. Акції українських повстанців спершу були спрямовані проти польських посадових осіб і держслужбовців окупаційної адміністрації. Цілком можливо, що при нагоді залагоджувалися різні особисті рахунки. Загальна кількість антипольських акцій УПА: серпень 1943 року — 45, вересень — 61, жовтень — 93, листопад — 309, січень — 466. У лютому ж і березні 1944 року терор прийняв характер масових погромів[58]. Загалом у Галичині від рук УПА загинули від 20 до 30 тис. поляків і ще більш як 300 тисяч збігли у внутрішні райони Генерал-губернаторства[59].
Слід зазначити, що чимало мирних українців-волинян противилися цим акціям українських націоналістів. Про це свідчить зокрема «Кресова книга справедливих», видана в Польщі Інститутом національної пам'яті. У ній зібрано спогади поляків про українців, які допомагали їм впродовж Другої світової війни й зокрема в часі Волинської трагедії[60][61].
Дії поляків
Польські центри самооборони на Волині в 1943 році
Польські дії проти українців активізувалися у відповідь на розширення дій УПА. Найяскравішим прикладом антиукраїнських дій були пацифікаційні акції над українцями, які провадила польська допоміжна поліція, яка перебувала на німецькій службі.[62] Загалом, попри спротив керівництва польського підпілля, до тих підрозділів увійшло близько 1500—2000 осіб. Окрім цього, з Генерального Губернаторства перекинули 202-й поліційний шуцманшафтбатальйон, який складався з поляків, чисельністю 360 осіб. Цей батальйон діяв переважно на теренах Рівненського та Костопільського повітів. На початку 1944 року його розбила Червона армія. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще у вересні 1941 року з естонських фольксдойче[63].
У листопаді 1941 року польські військовики почали здійснювати в Генеральній губернії вбивства українських громадських діячів[64]. Для протидії нападам поляків були створені нечисленні загони української самооборони[65].
Польська поліція брала участь у численних пацифікаційних акціях в українських селах,[66][67][68] про що свідчать багато спогадів із того періоду[69]. У каральних акціях над українцями найчастіше брав участь 202-й шуцманшафтбатальйон[70]. За деякими свідченнями, часто за кожне спалене повстанцями польське село польська поліція знищувала п'ять і деколи навіть більше українських сіл[71][72].
Водночас командування Армії Крайової Волинського округу, аби протидіяти УПА, почало створювати власні польські партизанські загони, а також направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Упродовж 1942—1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз. До найпотужніших з них належали бази в поселеннях Пшебраже (нині с. Гайове Луцького р-ну), Гута Степанська і Стара Гута, Панська Долина, Засмики (нині у складі с. Грушівка Ковельського р-ну), Білин (нині село Володимирського району)[73][74]. З баз самооборони поляки здійснювали напади на українські села[75].
Почалися каральні акції польських збройних формувань над українським населенням. За спогадами учасників тих акцій, вони стосувалися українських поселень, близьких до знищених польських сіл, оскільки на їх населення падала підозра у співучасті.[76][77][78] Напади поляків на українські села почалися задовго до липня 1943 року[79].
Хоча в наказах польського Проводу підкреслювали, що каральні дії щодо цивільних неприпустимі, проте цих наказів не завжди дотримувалися. Про це свідчить, наприклад, донесення представника уряду у Волинському окрузі Казім'єжа Банаха, який в одному зі своїх рапортів, надісланих до Варшави, звинувачував деякі польські партизанські відділи у сліпому застосуванні терору[80][81] Дії поляків часто відзначались особливою жорсткістю щодо українського населення.[9]. У січні 1944 р. Армія Крайова сформувала з польських партизанських загонів та колишньої польської поліції 27 волинську піхотну дивізію[pl] в кількості 6558 вояків для боротьби з УПА і Вермахтом.
Каральні акції провадили також відділи польської комуністичної партизанки[82]. У звітах про акцію у селі Лахвичах навіть ішлося про «вирізування українського населення»[83].
Наприкінці війни польське підпілля здійснювало напади на українські села з метою реалізації акції «Буря»[84].
У 1944 році польські військові загони здійснили низку нападів на українські села Холмщини[85]. У ніч з 9 на 10 березня 1944 року здійснено напад на українські села Сагринь (вбито понад 800 українців), Турковичі, Шиховичі, Пасіки, Малиці, Стрижовець, Ласків та інші, 26 березня — на село Бересть (вбито понад 200 українців), у квітні — на понад 20 сіл, серед яких Новосілки, Кругле, Телятин, Жулиці[85].
Радянські військові та місцеві жителі оглядають тіла убитих українців у Верховині після нападу поляків 6 червня 1945 року
Військові формування поляків продовжували нападати на українські села в 1945 році.
Польські історики започаткували студії Волинської трагедії. Саме поляки видали величезну кількість спогадів, започаткували роботу над відновленням імен жертв польського населення на Волині, чи не вперше здійснили систематизацію та типологізацію дослідницької бази у сфері Волинської трагедії. У свою чергу, українська історіографія значно пізніше розпочала займатись дослідженнями вказаної тематики, тож вітчизняні історики у власних студіях протягом довгого часу намагались спиратись на напрацювання польських колег, що призвело до побудови концепцій вітчизняними науковцями, шляхом пошуку контраргументів польським вченим[87].
Українська історіографія
Одночасно із консолідацією польської думки, протягом останнього десятиліття вітчизняна наука замість продукування навздогінних аргументів, все активніше пропонує власні концепції та інтерпретації волинських подій. Нині офіційні польські формулювання Волинської трагедії підтримуються лише невеликим колом ліберальних істориків[87].
Серед вітчизняних істориків одним з авторитетних дослідників лишається Володимир Сергійчук. Опонуючи польському колезі Ґжеґожу Мотиці, який стверджує, що відплатні акції на Холмщині в 1943 р. були результатом проведених українськими націоналістами етнічних чисток на Волині того ж року, історик стверджує, що польська спільнота на західноукраїнських землях неодноразово провокувала антиукраїнські акції з боку німецької адміністрації в перші роки війни. Сергійчук вважає за можливе виправдати діяльність українців на Волині, як прагнення корінного етносу до захисту власних прав[88].
Особливої уваги заслуговує погляд львівського історика Леоніда Зашкільняка, що вбачає причини ескалації українсько-польських відносин в роки Другої світової війни у взаємних звинуваченнях поляків та українців у пособництві окупантам, натомість рішення ОУН про зачистку українських територій від поляків стало останньою краплею, що спричинила взаємні винищення цивільного населення.
Натомість інший український історик Ярослав Дашкевич переконаний, що загострення ситуації на Волині зумовлено небажанням польського еміграційного уряду йти на поступки українському населенню, відмовитись від реалізації проєкту Великої Речі Посполитої. Він наголошує на тому, що конфлікт на західноукраїнських землях насправді був. Це було повстання українського населення проти трьох окупантів. Значні цивільні жертви були наслідком не спрямованих дій керівництва ОУН та УПА, а стихійного характеру цього повстання.
Заслуговує на увагу монографія Володимира В'ятровича «Друга польсько-українська війна. 1942—1947». Історик робить спробу поглянути на українсько-польські відносини у більш широкій хронологічній перспективі, вказуючи на те, що напруження в українсько-польських відносин середини 40-х років насправді було не обмеженою хронологічно акцією, а частиною ширшого українсько-польського протистояння. Проте польські колеги вважають дану концепцію неприйнятною, не визнаючи правомірність існування українського визвольного руху.
Думку В'ятровича поділяє Леонід Зашкільняк, проте із зауваженням, що перший опускає з поля зору період з 1939 по 1941 рр., що є надзвичайно важливим для розуміння глибинних причин наростання напруження українсько-польських відносин[88].
На думку низки українських істориків, напади на польські селища здійснювали і спецпідрозділи НКВС, одягнені як бійці УПА, головним чином c метою знищення польського підпілля, змушуючи поляків шукати контакти з червоними партизанами, стимулюючи співпрацю з радянською владою, а також ініціюючи напади на українські села, які особливо підтримували УПА або служили їх базами[[89]]. Серед цих підрозділів були ті, в рядах яких входили колишні бійці УПА, які працювали на НКВД. 30 листопада 2007 Служба безпеки України (СБУ) опублікувала архіви про те, що в Західній Україні діяли до 1954 року діяло близько 150 таких спеціальних груп, загальною чисельністю в 1800 чоловік[90][91].
Ряд матеріалів про Волинську трагедію, зокрема - свідчення вижилих свідків опублікували кандидат історичних наук Пусько Іван Антонович (1938 року народження) з Луцька (під псевдонімом "Іван Пущук"), історик-краєзнавець і медик Денищук Олександр Сергійович (1948 року народження) з Рівного, а також Ярослав Царук (1934-2021) з Володимира-Волинського, доктор історичних наук Горний Михайло Михайлович з Чернівців, доктор історичних наук Антонюк Ярослав Миколайович та журналіст Ольховський Іван Андрійович.
Польська історіографія
Польські історики звели дослідження Волинської трагедії на кардинально новий рівень. Науковці сусідньої країни створили надзвичайно сприятливі умови для перетворення мнемоісторії на справді міжгалузеву дисципліну, підготувавши ґрунтовний базис для подальшої розробки подібних питань. Натомість українські історики, попри розвиток вітчизняних студій Волинської трагедії, в дослідженнях історичної пам'яті, вдаються винятково до редукції історичного фактора, нехтують іншими аспектами мнемоісторичних досліджень[92].
Початком антиукраїнських польських акцій на Холмщині польські історики здебільшого вважають 1942 — початок 1943 років[64]. Польські історики виправдовують масові вбивства українців польськими військовими загонами на Холмщині, називаючи їх відплатою за колабораціонізм і дії українського підпілля[64].
У польській історіографії виділяють чотири панівні тенденції, що загалом окреслюють основні напрямки в інтерпретації Волинської трагедії[93]. Ці чотири напрямки за Г. Мотикою виділяють такі.
Традиціоналістична історіографія (Владислав і Ева Семашки, Владислав Філяр, Ґжеґож Мазур, Юзеф Туровський) репрезентована переважно членами т. зв. «кресових товариств». Традиціоналісти трактують Волинську трагедію як етнічну чистку, що була здійснена українськими націоналістами супроти польської національної меншини. Вони вимагають засудження дій українських націоналістів під час Другої світової війни як злочинних[94].
Ревізіоністична історіографія (Ґжеґож Мотика, Рішард Тожецький і Тадеуш Ольшанський) репрезентована відносно молодим поколінням польських істориків, що намагаються опонувати історикам-традиціоналістам. Ревізіоністи намагаються більш об'єктивно та стримано підходити до оцінок Волинської трагедії, вводячи в науковий обіг нові матеріали з розсекречених архівів спецслужб, сповнюючи студії Волинської трагедії все новим фактичним матеріалом[92]. В останні роки Ґжеґож Мотика все більше схиляється до традиціоналістичної інтерпретації Волинської трагедії[95].
Клерикальна історіографія (Леон Попек, Володимир Осадчий (польський історик), ксьондз Юзеф Марецький, за сумісництвом – працівник відділу Інституту національної пам'яті у Кракові, ксьондз Тадеуш Ісакович-Залеський з Кракова, та ряд інших, переважно - з Любліна, Кракова, Варшави) наполягає на тому, що дії ОУН і УПА проти поляків мали не тільки суто націоналістичний, але і релігійний, антикатолицький характер з боку православних або греко-католицьких учасників націоналістичного підпілля Волині та Галичини. Зокрема, автор дисертації про Луцьку дієцезію, історик Леон Попек з Любліну твердить про міжконфесійний характер Волинської трагедії. [96]. Подібну точку зору тиражує і римо-католицький двомовний часопис "Волання з Волині/Wołanie z Wołynia", а також існуюче при ньому видавництво, котре видає книги відповідного змісту. [97].
Польські історики українського походження (Роман Дрозд, Микола Сивіцький) послідовно наполягають на тому, що Волинська трагедія зумовлена дискримінаційною політикою, що її проводив уряд Другої Речі Посполитої[98].
Позанауковий прокомуністичний напрямок (Віктор Поліщук, Едвард Прус, Вадим Колєсніченко, Дмитро Табачнік). Представники цього напрямку, котрі афільовані з комуністичними або соціалістичними організаціями, намагаються довести, що українці цілеспрямовано знищували поляків на Волині. Для історіописання цього напрямку характерне пряме запозичення "антибандерівських" матеріалів комуністичної публіцистики Радянської України та Польської Народної Республіки, а також маніпулювання матеріалами з метою викриття т. зв. «свавіль» українських націоналістів[88].[99].
В. В'ятрович стверджує, що «польська концепція зумисне розглядає Волинь і 1943 рік окремо від решти подій»[100].
Наслідки
Кількість жертв, яку називають дослідники, сильно варіюється. За польськими підрахунками, під час цієї трагедії з польського боку загинуло щонайменше 36 543 — 36 750 осіб (головним чином — польські селяни), з яких понад 19 тисяч — із встановленими прізвищами[101], а з українського боку — до кількох тисяч осіб.[46] Деякі польські історики називають у два-три рази більше число загиблих поляків. Зокрема польські історики Ева та Владислав Семашко та Ґжеґож Мотика, повторюючи дані істориків Семашків, вказують на кількість 100 тисяч польських жертв на всіх територіях протистояння, включаючи Волинь, хоча в працях істориків Семашків часто зустрічаються фальсифікації, пов'язані з перебільшенням кількості польських жертв та заниженням кількості українських жертв.[18][95][102][103] Крім того, число загиблих поляків піддавалось і продовжує піддаватись маніпуляціям з боку польських істориків та політиків. Раніше навіть називали цифри 500 тисяч та 200 тисяч вбитих поляків, хоча, відповідно до оцінок польського підпілля в 1944 році, на Волині загинуло 15 тисяч поляків. За радянськими оцінками, вони становили 20 тисяч убитими[102][104][105][106][107] Пізніше ці цифри в оцінках різних польських істориків та політиків значно зросли. Кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, включаючи Волинь, за деякими підрахунками сягає 21—24 тис. осіб[108].
Польські історики, як правило, використовують у своїх працях кількість польських жертв, яка визначена польськими дослідниками Владиславом і Евою Семашками на основі розповідей поляків, які були свідками різанини та самі безпосередньо брали участь у різанині українського населення в різних польських військових формуваннях, в тому числі 27-ї дивізії АК. Однак розповіді українських свідків різанини та українські документи Семашки проігнорували у своєму досліджені.[109] Не підтверджується дослідженнями українських істориків обчислена польськими істориками Семашками кількість загиблих поляків в конкретних населених пунктах Волині. Водночас встановлено, що, відповідно до альтернативних розрахунків, історики Семашки як мінімум удвічі завищили кількість польських жертв і використовують в тричі занижену істориком Туровським кількість українських жертв[9] Польський історик Ґжеґож Мотика раніше писав, що від рук поляків загинуло 15—20 тисяч українців.[110]. А у своїй книзі з назвою «Від волинської різанини до операції „Вісла“. Польсько-український конфлікт 1943—1947 рр.» він заявляє, що «у світлі найновіших даних» він схильний зменшити кількість вбитих українців від рук поляків до кількості від 10—11 до 15 тисяч. Однак цих жодних «найновіших даних», на основі яких він зменшив кількість українських жертв, він не представив у своїй книзі.[111] Ґжеґож Мотика, як і історики Семашки, у своїх працях не враховують кількість українців, вбитих польською допоміжною поліцією, але водночас вони враховують кількість поляків, вбитих українською допоміжною поліцією.[95] Раніше також Ґжеґож Мотика визнавав, що чеське та українське село Малин знищила польська поліція на службі в німців.[112][113][114] А вже пізніше у своїй книзі він стверджує, що в «пацифікації Малина, в результаті якої загинули понад шістсот осіб, переважно чехів, польська поліція або взагалі не брала участь, або її участь була мінімальною».[115][116]. Для ілюстрації Волинської різанини поляки часто використовують знімки українських жертв від рук польських військових формувань та фотографії з фальшивими підписами, які не мають стосунку до вбивств поляків загонами УПА, зокрема фотографії вбитих дітей циганки Маріанни Долінської, яка, перебуваючи в стані божевілля, їх сама вбила у ніч з 11 на 12 грудня 1923 року[117][118][119][120][121].
В оцінці Волинської різанини польські історики та політики застосовують подвійні стандарти: масове вбивство мирного польського населення вони називають етнічними чистками, геноцидом та «людобойством», а масове вбивство українського населення за етнічною ознакою вони називають — польськими «відплатними акціями» та військовими злочинами,[9][103][122][123][124][125][126] що, зокрема, суперечить визначенню терміну «геноцид». Поляки часто здійснювали ці свої «відплатні акції» на українських селах Закерзоння, які знаходились за десятки та сотні кілометрів від волинських польських сіл, які піддавались нападам ОУН-УПА.[127] Польські історики та політики не пояснюють, яким чином завинили українські села Закерзоння, яким «відплачували поляки», за напади ОУН-УПА на польські села Волині. Деякі польські історики вживають термін «превентивні акції відплати» щодо польських нападів на українські села, які поляки вчинили першими, що є оксюмороном. В українських історичних джерелах також зустрічаються відплатні акції українців над поляками: напади українців на польські села пояснюються як відплатні акції за попередні напади поляків на українські села.[128][129][130][131][132][133]. Українські історики не погоджуються з позицією польських істориків і вважають, що вбивства українського населення треба оцінювати такими самими критеріями як вбивства польського населення[9] Вони також вважають, що антипольські акції ОУН і УПА не можна називати геноцидом, оскільки геноцид здійснює держава, а ОУН і УПА не були державними структурами якоїсь держави. Масова загибель цивільного населення європейських колоністів під час дуже жорстоких антиколоніальних війн народів Азії та Африки не кваліфікуються як геноцид у міжнародному праві[134].
За українськими дослідженнями, лише на території одного Володимирського району поляки вбили майже 1500 цивільних українців[135]. На території Рівненської області виявлено понад 10 тисяч жертв від рук польських комуністичних, шовіністичних, колаборантських формувань та польської самооборони, а кількість встановлених злочинів, скоєних поляками, вже перевищила 1500[136].
За підрахунками Степана Макарчука, загальні втрати серед цивільного українського населення Волині під час Другої світової війни склали бл. 120 тис. осіб[137][138] (Це без втрат убитих на фронті 70 тис. та убитих в ході радянських каральних акцій проти повстанців та підпільників УПА — 45 тис. осіб.) Водночас, на думку Макарчука, скільки з цих 120 тис. осіб загинули від рук поляків визначити важко, оскільки більшість злочинів у радянські часи «списували» на німців, зокрема й масові вбивства українців, здійснені польськими колаборантами у формуваннях допоміжної поліції[137].
5 липня2013 року до Сейму республіки Польщі звернулися 148 народних депутатів України — 118 регіоналів, 23 комуністи та декілька позафракційних — з проханням визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Цю заяву, оцінену як безпрецедентну, підписали напередодні 70-річчя вшанування жертв українсько-польського протистояння у 1943—1944 років[140]. Президент України Леонід Кравчук назвав регіоналів, які закликали польський Сейм визнати події на Волині геноцидом, «зрадниками українського народу»[141].
12 липня 2013 року міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, виступаючи перед Сеймом, просив не загострювати позицію (вважаючи її геноцидом) щодо Волинської трагедії; Сейм не підтримав проєкт визнання події геноцидом. (212 — за, 222 — проти, 3 — утримались)[142].
17 грудня2014 року, під час виступу у Варшаві перед обома палатами польського парламенту та за присутності польського Президента Броніслава Коморовського, прем'єр-міністра Польщі Еви Копач та членів Уряду Польщі, Президент України Петро Порошенко попросив у поляків пробачення за Волинську трагедію[143].
Наприкінці жовтня 2015 відомий польський історик Ян Жарин[144], який незадовго перед цим став сенатором від партії «Право і справедливість»[145][146] (відомий, зокрема, тим, що фактично назвав Львів необхідним для польського народу містом[147]) заявив, що «українці не стануть повноцінною нацією без усвідомлення того, що Волинська трагедія була геноцидом польського народу», що Україна не зможе інтегруватися в європейський культурний простір, якщо прославлятиме і шануватиме ОУН-УПА.[148][149]
На початку червня 2016 року відомі українці, в тому числі Президенти України Л. Кравчук, В. Ющенко звернулись з відкритим Зверненням до проводу Польської держави та всього суспільства. На початку липня польська еліта написала лист-відповідь на це звернення українців: лист під назвою «Брати українці», який оприлюднили у польській пресі, підписали сорок авторитетних представників польського народу, зокрема, три експрезиденти: Лех Валенса, Александер Кваснєвський і Броніслав Коморовський, багато польських політичних, громадських та культурних діячів і журналістів. Зокрема, у ньому є такі рядки:
…нас тішить Ваш лист зі знаменними словами «пробачаємо та просимо про вибачення», у якому не ухиляєтеся від відповідальності за кривди, завдані полякам у сорокових роках минулого століття. Ми також віддаємо честь жертвам братовбивчих польсько-українських конфліктів. Дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам-українцям польськими руками[140][150]
6 липня 2016 року Сенат Республіки Польща прийняв «Проект ухвали щодо вшанування громадян Другої Речі Посполитої — жертв убивств українських націоналістів у 1939—1945 роках». У ньому, зокрема, вказано, що: загальна кількість жертв — 100 та кілька десятків тисяч осіб, якими ставали також євреї, чехи, вірмени, українці; Сенат віддає найвищу шану воякам Армії крайової, кресових самооборон, Батальйонів селянських (хлопських) та іншим формаціям, які протидіяли різні; висловлює повагу і вдячність тим українцям, які, наражаючись на небезпеку, рятували поляків та пропонує встановити для них спеціальні відзнаки[151]. 7 липня маршалок Сенату Станіслав Карчевський скерував проєкт ухвали до законодавчої комісії (голова Станіслав Гогач), яка на засіданні 7 липня врахувала поправки і схвалила проєкт, який скерувала для затвердження Сенатом[152].
8 липня2016 року, згідно з повідомленням пресслужби Президента України, «Президент Петро Порошенко разом з українською делегацією за участю представників Адміністрації Президента України, посла України в Республіці Польща Андрія Дещиці та народного депутата Надії Савченко вшанували пам'ять жертв, поклали квіти до пам'ятника жертвам Волинської трагедії у Варшаві»[156]. Порошенко поклав вінок, ставши на коліно, що оцінили в польському суспільстві[157]. Однак в українському суспільстві цей вчинок викликав й негативну реакцію. Зокрема, лідер Радикальної партії Олег Ляшко вважав, що Президент вкотре принизив український народ на міжнародній арені[158]. Також О. Ляшко, разом із народним депутатом Віктором Вовком[159], зареєстрували у парламенті проєкт Постанови «Про заяву ВР у зв'язку з намірами Сенату і Сейму Республіки». У ній вони «пропонують Верховній Раді рішуче засудити „односторонні дії Сенату та Сейму Республіки Польща, спрямовані на перегляд позитивних результатів співпраці, які були досягнуті під час конструктивного українсько-польського діалогу за останні десятиліття“, посилаючись на те, що Україна та Республіка Польща вже дали спільну об'єктивну оцінку історичним подіям, зокрема на Волині, у погоджених обома сторонами документах»[160].
11 липня 2016 року, в програмі Міхала Рахоня (пол.Michał Rachoń) «Minęła 20» на телеканалі «TVP Info»[161] міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич назвав події, пов'язані з Волинською трагедією[162], «безсумнівним злочином геноциду» (пол.zbrodnia ludobójstwa[161]), а Росію — винною у Волинській трагедії, бо вони (більшовики) «використовували частину українських націоналістів для організації геноциду». Також міністр ствердив, що польське суспільство також винне в тому, що про ті події не говорили правди, а підтримка розбудови Незалежності України на основі правди — це інтерес Польщі[161] Відомості про інтерв'ю А. Мацеревича в українських ЗМІ з'явилися 12 липня 2016 року[163].
Данило Яневський вважає, що поляки повинні чітко вказати, про яку з відомих Повстанських армій йде мова (Тараса Бульби, Сергія Качинського, Василя Івахіва (з травня 1943 — ВО «Заграва») — Дмитра Клячківського, який називав свої загони Українська Повстанча Армія). Також стверджує, що С. Бандера вказував на самочинність переходу до повстанських форм боротьби Волинської крайової ОУН[164]. За спогадами керівника УПА Поліська СічТараса Бульби-Боровця загони УПА, що підпорядковувалися ОУН (б) вимагали від їхніх загонів «Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі». На що Боровець відповів: «Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія»[1].
Ярослав Дашкевич говорив: «Український терор 1942—1944 років щодо польського населення Західної України заслуговує на суворе і беззастережне засудження»[165].
Головним ініціатором розгляду питання в Сеймі[166] був голова депутатської групи Сейму Польща — Україна Міхал Дворчик[167]. 22 липня 2016 Сейм проголосував за те, щоб визнати події «геноцидом» (підтримали 432 депутати сейму з 460), а 11 липня вважатимуть «Національним днем пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків»[168]. Президент України П. Порошенко висловив жаль з цього приводу[169].
Посол України у Польщі Андрій Дещиця:
Надзвичайно прикро, що частина польських політиків, приймаючи постанову про вшанування жертв Волині, так і не врахувала неодноразових звернень та пропозицій української сторони щодо спільної оцінки нашої спільної трагічної історії[170]
.
Резолюція Сейму викликала багато емоцій в Україні[171] Комітет Верховної Ради у закордонних справах вважає, що це — некоректна оцінка подій на Волині, яка є антиукраїнською, також «перекреслює весь конструктивний політичний і дипломатичний доробок та зусилля двох держав і народів, спрямовані на взаємне прощення та примирення»[172]. В'ятрович вважає, що «волинська постанова» Сейму є «висловленням жалю за втраченими територіями», також, що «в роки Другої світової значно більше поляків, у тому числі із т. зв. „кресів“, загинули від рук нацистів і комуністів, але жодних резолюцій щодо визнання цих убивств геноцидом польський парламент не розглядав»[173].
8 вересня 2016 року, Комітет Верховної Ради України у закордонних справах на своєму засіданні одноголосно ухвалив рішення рекомендувати Верховній Раді Україні прийняти проєкт постанови № 5095 заяви-відповіді Польщі щодо Волинської трагедії за основу та в цілому[174].
Голова ОУН Богдан Червак вважає, що резолюція Сейму — це виклик для України[175].
Голова УІНП Володимир В'ятрович вважає, що, імовірно, найдостовірнішими є дані істориків, які говорять, що в польсько-українському конфлікті вбито близько 16 000 українців і близько 30 000—40 000 поляків, а дані про 100 000 загиблих поляків і 5000 — українців, які навів Президент Польщі Анджей Дуда, «абсолютно необґрунтовані жодними історичними чи демографічними дослідженнями»[177][178][179].
19 травня 2023 року речник міністерства закордонних справ Польщі Лукаш Ясіна в інтерв'ю порталу Onet[180] заявив, що з боку Президента України «бракує розуміння» важливості теми Волині для поляків" та він має «взяти на себе більше відповідальності»[181].
11 липня 2023 року Сейм Польщі ухвалив резолюцію про вшанування пам'яті жертв Волинської трагедії, у якій зазначено, що польсько-українське примирення має включати «визнання провини».[182][183][184]
↑Мотика Ґжеґож. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943‒1947 рр. / Авториз. пер. з пол. А. Павлишина, післям. д.і.н. І. Ільюшина. ‒ К.: Дух і літера, 2013. ‒ с. 34
↑Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland's Western Ukraine and Western Belorussia by Jan T. Gross. pages 18-21
↑Сергійчук В. Український здвиг т. ІІ: Волинь 1939—1955. К., 2005
↑Цитата: «Не партизанка сотень чи навіть тисяч, але національно-визвольна революція мільйонів принесе свободу.» → за: Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів в 1941—1942 рр. — Київ, 1999. — С. 165—166.
↑ У цій інструкції наказано дотримуватися внутрішньої консолідації, а також не піддаватися на провокації до відкритої боротьби
↑ В її підсумку вирішено збільшити кількість партизанських відділів на Волині, але надалі їхня численність мала бути обмеженою до мінімуму. → за: Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX ст. — Львів, 2000. — С. 44.
↑Його призначено військовим референтом Крайового проводу ОУН для Північно-західних українських земель (він охоплював територію Волині та Полісся)
↑Частина делегатів, переконана у близькій поразці Німеччини, висловлювалася за те, аби якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями. Михайло Степаняк запропонував почати повстання проти німців і вибити їх з України до приходу Червоної армії. Однак, з іншого боку, делегати вказували на необхідність боротьби ОУН із комуністами та поляками (див. Центральний державний архів органів влади та адміністрації України (далі: ЦДАОВАУ), група 3833, опис 1, папка 102, к. 1-4; Киричук Ю. Нариси…, op. cit. — С. 57
↑У зізнаннях Михайла Степаняка, які стосуються постанов III Конференції, йдеться про таке: «… пізніше під впливом Романа Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції і пішла у напрямку, який в практиці застосував на Волині командувач УПА Клим Савур, тобто боротьби проти червоних (радянських) партизанів і поляків.» → за: Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — Київ, 2000
↑Національний архів Республіки Білорусь (НАРБ), комплект 3500, опис 2, папка 46, к. 85—95.
↑ абБринский А. По ту сторону фронта. Воспоминания партизана. — М., 1961. — Ч. 2. — С. 172—183
↑Instytut Polski i Muzeum im. gen. Sikorskiego (IPMS), A9V8b, MSW, Dział narodowościowy. Raport z 12 stycznia 1944 r. Stosunki polsko-ukraińskie w kraju.
↑Те, що антипольська акція на Волині була частиною ширшої чистки небажаних елементів, підтверджують, зокрема, й українські документи. Так, у звіті з терену дії відділу «Крука» сказано: «Тепер ситуація на терені дій відділу є кращою для УПА, ніж для німців. Це завдячуємо прихильності населення та проведеній чистці агентів і ворогів народу, в основному поляків, які використовували кожну можливість, щоб зашкодити справі визволення України чи взагалі українського населення. Після проведеної чистки поляків на території рідко можна зустріти якогось ляшка» (За: Літопис УПА. Нова серія, т. 2, Київ—Торонто, 1999. — С. 340.) В іншому рапорті вжито подібних формулювань: «Відділ весь час веде акції, мета яких — очищення терену від ворожих до УПА елементів і агентів» (За: ЦДАОВАУ, група 3833, опис 1, папка 135. Sprawozdanie oddziału nr 21 z 11 czerwca — 10 lipca 1943 r.) Водночас в українських рапортах трапляються й критичні оцінки проведених акцій: «Акція знищування поляків не принесла очікуваних результатів. Активний польський елемент у більшості уцілів і, з однієї сторони, використовує німецько-більшовицьку окупацію Західної України, щоб помститися на українцях, а з другої — підготовляється до самостійного у відповідному [для себе] часі виступу» (За: Літопис УПА, Нова серія. — Т. 2. — С. 310.)
↑Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939—1945. — Warszawa, 2000. — t. 1-2.
↑Через це партизанські відділи, що утворювалися у Східній Галичині, приймали назву не УПА, а УНС (Українська Національна Самооборона). Йшлося, між іншим, про те, щоби дезорієнтувати німців і, щонайменше, затримати їх можливі репресії. (За: Киричук Ю. Нариси…, op. cit. — С. 67.)
↑Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — К., 2000
↑Центральний державний архів громадських організацій України (далі: ЦДАГОУ), група 1, опис 23, папка 2968, к. 26—43
↑. Волинська делегація була переконаною в тому, що обраний нею шлях, тобто одночасне розгортання великих партизанських операцій проти всіх, є правильним. «Волиняни» вірили в те, що Червона армія прийде на західноукраїнські землі ослабленою і знекровленою. Саме тоді можна буде розпочати повстання і за допомогою рейдів партизанських відділів призвести до вибуху цілого ряду народних повстань, які знищать СРСР. «Волиняни» закликали об'єднати в УПА всі боєздатні сили — УНС, допоміжну поліцію, можливо, також членів дивізії СС Галичина. Однак серед делегатів з'явилася позиція вкрай протилежна, яка визнавала СРСР настільки могутнім, що не бачила шансів для боротьби за перемогу з цією державою. Прихильники цього погляду вважали, що від моменту захоплення СРСР Західної України слід демонструвати світові прагнення українців до власної держави шляхом короткого, кількаденного збройного виступу проти німців, щоб відтак виїхати з країни в еміграцію
↑Кокін С. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. — Київ, 2000.
↑M. Прокоп, Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто — Львів, 1993. — С. 536
↑9 червня 1944 p. командувач Військовим округом УПА «Буг» полк. Вороний наказав командирам підпорядкованих йому відділів таке. Не можна: а) вбивати жінок, дітей і старших, б) вбивати змішані українсько-польські сім'ї, в) вбивати людей, яких не тягне до польськості, і які насправді є українськими римо-католиками. Слід: а) ліквідувати міцні й активні польські скупчення, б) вдарити на польське керівництво, в)'ю під час акції забирати зброю, боєприпаси і добуток. (За: ЦДАОВАУ, група 3836, опис 1, папка 14, к. 44.)
↑Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК…, С. 180—188.
↑Motyka G. Polski policjant na Wołyniu // «Karta». — 1998. — № 24.
↑Коли «Остлянд» і 202 батальйон діяли разом (листопад-грудень 1943 року, акція проти УПА в лісах довкола Костополя), то ведення боїв покладалось на естонців, тоді як поляки здійснювали розстріли «підозрілих» жителів «бандитських» сіл і арешти полонених
↑Подворняк М. Вітер з Волині. Спогади. — Вінніпеґ, 1981
↑Один із поліціянтів так описував діяльність загону: «Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляно. Злазне спалене дощенту. (…) Нападаємо раптово з лісу і робимо ґрунтовні чистки. (…) У кожному селі насамперед спалюємо млини і церкви, отож невдовзі на засягу кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам'ятники». (Relacja policjanta, oprac. G. Motyka, M. Wierzbicki // «Karta». — 1998. — № 24.)
↑Щоправда, переважна більшість осередків польського опору не витримали натиску загонів УПА й були знищені, деякі евакуювалися до міст під захист німецької адміністрації. Чисельніші (кількатисячні) бази вистояли, маючи достатньо зброї та амуніції, наданої з боку АК, або за підтримки радянських партизанів (переважно у лісистих східних та північних районах Волині)
↑Спогади Вінцента Романовського, учасника каральних акцій АК: «Треба також згадати про окремі каральні виступи. (…) За руйнування, грабунок, смерть так само відплачували найближчим українським селам, на які падала підозра щодо їхньої співучасти у нападах на польські села. Такі виправи, хоча могли викликати докори сумління, мали підтримку серед поляків, бо приносили їм певну сатисфакцію за кривди, яких вони зазнали». (За: Romanowski W. Kainowe dni. — Warszawa, 1990. — S. 147.)
↑Опис каральної акції у українському селі Тростянка: «Вбито кількох чоловіків, які спробували було вирватися з оточення. Коли знаходили зброю, то з тими, кому вона належала, розправлялися на місці. Пізніше я довідався, що під час цих дій винищили щонайменше одну сім'ю цілком. (…) Згідно з інформацією одного з учасників тієї виправи, тоді було вбито понад тридцять осіб. Инший, якого розпитували через кільканадцять років після цих подій, не зміг подати якогось числа, пояснюючи, що у кожному районі й селі провідники окремих загонів підходили до справи індивідуально.» (За: W. Romanowski, Kainowe dni, Warszawa, 1990, s. 147.)
↑Спогади вояка 27-ї Волинської піхотної дивізії[pl] АК Леона Карловича: «Коли ми наближалися до українських сіл, нам було суворо заборонено розмовляти по-польськи. Ми вдавали їхній загін.» (За: Karłowicz L. Od Zasmyk do Skrobowa. — Opole, 1994. — S. 149—150.)
↑ абІващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях // Матеріали ХІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції «Вітчизняна наука на зламі епох: проблеми та перспективи розвитку»: Зб. наук. праць. — Переяслав-Хмельницький, 2015. — Вип. 11. — С. 173
↑ абвІващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях… — Вип. 11. — С. 175
↑Волинський державний університет ім. Л. Українки. Світовий союз вояків Армії Крайової. (2004.). Україна — Польща: важкі питання: Матеріали IX і X міжнародних наукових семінарів «Українсько-Польські відносини в час Другої Світової війни». Варшава, 6-10 листопада 2001 р. Луцьк: ВМА «Терен». с. Т. 9. — С. 217. {{cite book}}: |pages= має зайвий текст (довідка)
↑SBU Unveils Documents About Operations Of Soviet Security Ministry's Special Groups In Western Ukraine In 1944—1954 (16:56, Friday, November 30, 2007)
↑ абІващенко О. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях… — Вип. 11. — С. 174.
↑Motyka G. Problematyka stosunków polsko-ukraińskich w latach 1939—1948 w polskiej historiografii po roku 1989 // Historycy polscy i ukraińcy wobec problemów XX wieku. Pod redakcją P. Kosiewskiego i G. Motyki. — Kraków, 2000. — S. 166—178.
↑Іващенко Олександр. Волинська трагедія в українській та польській національних історіографіях // Матеріали ХІ Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції «Вітчизняна наука на зламі епох: проблеми та перспективи розвитку»: Зб. наук. праць. — Переяслав-Хмельницький, 2015. — Вип. 11. — С. 174
↑Волинь і Холмщина 1938—1947 pp.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. — Львів, 2003 (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10/ Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). — С. 375—390.
↑«Втрати всього мирного населення на території колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за 1941—1945 pp. близько 380 тис. ос. (по Волинській області — 165,3 тис., Рівненській — 175,1 тисячі, Кременецькому кущу — близько 40 тис. осіб). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол.»
↑projekt uchwały w sprawie oddania hołdu ofiarom ludobójstwa dokonanego przez nacjonalistów ukraińskich na obywatelach II Rzeczypospolitej w latach 1939—1945.
↑Dodatkowe Sprawozdanie Komisji Ustawodawczej (wraz z zestawieniem wszystkich wniosków) o projekcie uchwały w sprawie oddania hołdu ofiarom ludobójstwa dokonanego przez nacjonalistów ukraińskich na obywatelach II Rzeczypospolitej w latach 1939—1945
Кентій А. Українська повстанська армія в 1942—1943 рр. — К., 1999.
Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX століття. — Львів, 2000.
Криштальський А. Кривда за кривду: Польсько-німецький терор 1943—1944 років на Горохівщині. — Луцьк : Терен, 2013.
Лебедь М. УПА. Німецька окупація України, ч. 1. — Дрогобич, 1993.
Марчук І. Формування та структура УПА-Північ // Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич, упорядник і відповідальний редактор Юрій Сливка (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 11 / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). — Львів, 2004. — С. 111—120.
Національна академія наук України, інститут історії України. Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у райхскомісаріаті «Україна» (1941—1944 роки). — К., 2012. (1).
Патриляк І. К. «Встань і борись! Слухай і вір…»: українське націоналістичне підпілля та повстанських рух (1939—1960 рр.): Монографія / Центр дослідження визвольного руху. — Львів Часопис, 2012. — 592 с.
Патриляк І. Українсько-польський конфлікт у роки Другої світової війни: спроба узагальнення // Українофобія як явище та політтехнологія: Збірник статей[недоступне посилання з травня 2019]. — Львів, 2014. — Вип. 1. — С. 87—96.
Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини й перебіг польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни. Вид. друге, доповнене. — К., 2009.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Волинська область. Підсумки / Упоряд. Я. П. Федорчук. — Луцьк Твердиня, 2012. — 195 с. — ISBN 978-617-517-107-3.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Володимир-Волинський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Твердиня, 2011. — 420 с. — ISBN 978-617-517-077-9.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Горохівський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Волинська обласна друкарня, 2009. — 308 с. — ISBN 978-966-361-478-6.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років: Іваничівський і Локачинський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Волинська обласна друкарня, 2010. — 345 с. — ISBN 978-966-361-549-3.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський і Старовижівський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Твердиня, 2011. — 336 с. — ISBN 978-617-517-086-1.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років: Ківерцівський райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Волинська обласна друкарня, 2008. — 311 с. — ISBN 978-966-361-245-6.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Ковельський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Твердиня, 2011. — 268 с. — ISBN 978-617-517-102-8.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Луцький район і м. Луцьк / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2009. — 444 с. — ISBN 978-966-361-393-2.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Любомльський і Шацький райони / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Твердиня, 2011. — 320 с. — ISBN 978-617-517-053-3.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Рожищенський і Маневицький район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Волинська обласна друкарня, 2009. — 384 с. — ISBN 978-966-361-491-5.
Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Турійський район / Упоряд. І. Пущук. — Луцьк Волинська обласна друкарня, 2009. — 324 с. — ISBN 978-966-361-482-3.
Українські жертви Волині 1938—1944 рр. у картах і таблицях. Володимир-Волинський район / Нац. акад. наук України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Львівське відділення; Упоряд. О. Голько, О. Тучак, Н. Халак. — Львів, 2014. — 96 с. + мапа.
Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943—1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район / Вступна стаття Я. Ісаєвича. / — Львів Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2003.
Filar W. Przed akcją «Wisła» był Wołyń. — Warszawa, 2000.
Lukaszów J. (Olszański T.A.). Walki polsko-ukraińskie 1943—1947 // Zeszyty Historyczne. — 1989. — N 90.
Motyka G. Od rzezi wołyńskiej do Akcji «Wisła». Konflikt polsko-ukraiński 1943—1947. — Kraków, 2011.
Motyka G. Tak było w Bieszczadach: Walki polsko-ukraińskie 1943—1948. — Warszawa, 1999.
Polska-Ukraina: Trudne pytania. Materiały IX i X międzynarodowego seminarium historycznego «Stosunki polsko-ukraińskie w latach II wojny światowej», Warszawa, 6-10 listopada 2001. Warszawa, 2002.
Romanowski W. ZWZ-AK na Wołyniu 1939—1944. — Lublin, 1993.
Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939—1945. — Warszawa, 2000. — t. 1—2.
Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1993.
Turowski J. Pożoga: Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK. — Warszawa, 1990.
.svg){kind=small}
.jpg)
