Гудович Іван Васильович

Іван Васильович Гудович
рос. Иван Васильевич Гудович
Ім'я при народженні	Іван Васильович Гудович
Народження	1741(1741) с. Старі Івайтенки, Бакланська сотня, Стародубського полку, Гетьманщина (нині в Унецькому районі Брянської області,  Росія)
Смерть	22 січня 1820(1820-01-22) Ольгопіль, Подільська губернія (нині Чечельницький район Вінницької області)
Поховання	Успенський собор, Києво-Печерська лавра, Київ
Країна	Гетьманщина → Російська імперія
Освіта	Лейпцизький університет
Звання	генерал-фельдмаршал
Командування	Астраханський гренадерський полкd
Війни / битви	російсько-турецька війна
Титул	граф
Рід	Гудовичі
Діти	Гудович Андрій Іванович[1] і Гудович Кирило Іванович
Нагороди
Гудович Іван Васильович у Вікісховищі

Іва́н Васи́льович Гудо́вич (рос. Иван Васильевич Гудович; 1741(1741), село Старі Івайтенки — 22 січня 1820, село Ольгопіль, нині Чечельницького району Вінницької області) — представник українського козацько-старшинського роду Гудовичів, граф (з 5 квітня 1797), генерал-фельдмаршал російської імператорської армії. Керівник війн Російської імперії в Молдові та Валахії, в 1789 році відвоював у османів Хаджибей (пізніше тут було засновано Одесу), в 1791 році захопив штурмом Анапську фортецю, в 1807 році завоював каспійське узбережжя Дагестану, в 1809—1812 роках — головнокомандувач в Москві. Один із інженерів межових ліній Російської імперії з країнами Кавказу та Кубані.

Син Генерального підскарбія (1760—1764 рр.) Василя Андрійовича Гудовича (1713—1764) та його першої дружини Ганни Петрівни Носенко-Білецької (вдови по Івану Даровському). Молодший брат Андрія Гудовича.

Зять останнього Гетьмана України Кирила Розумовського. Тесть покровителя поета Тараса Шевченка Іллі Лизогуба.

Навчався в університетах Кенігсберга та Лейпціга.

1 січня 1759 року Івана Гудовича прийняли на військову службу інженер-прапорщиком в Інженерний корпус, пізніше служив флігель-ад'ютантом (з 01.10.1760) при начальникові збройної канцелярії графові П. І. Шувалові. Під час короткого правління імператора Петра III зробив стрімку кар'єру завдячуючи своєму братові Андрію Гудовичу, котрий був одним з найбільш наближених до імператора офіцерів. 28 грудня 1761 року Івана Гудовича призначено генерал-ад'ютантом дядька імператора генерал-фельдмаршала принца Георга Шлезвіг-Гольштейн-Готторпського та полковником. Після приходу до влади імператриці Катерини II (1762 р.) був арештований, але через три тижні звільнений та отримав підвищення по службі. 1763 року у званні полковника став командиром Астраханського піхотного полку. На чолі цього полку брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 років. У липні 1769 року відзначився в битві під Хотином. Брав участь у бойових діях під селом Ларга, містом Кагул (обидва нині в Молдові), Браїловим (нині місто Бреїла в Румунії). 16 березня 1770 отримав військове звання бригадира. Під мурами Бухареста розгромив османський корпус і штурмом узяв столицю Валахії, за що Гудовичу надали звання генерал-майора (04.12.1770). В 1777 році підвищений у званні до генерал-поручника.

Генерал-губернатор Рязанський і Тамбовський (1785—1797), Кавказький (1790—1796, 1796—1798), Астраханський (1792—1798, 1806—1809).

Під час російсько-турецької війни 1787—1791 років Гудович командував окремим загоном, 1789 року захопив фортецю Хаджибей (нині територія Одеси), 1790 року — фортецю Кілію. За ці успішні дії став генерал-аншефом (12.11.1790).

12 листопада 1790 року Гудовича призначили кавказьким намісником. 22 червня 1791 року війська під його керівництвом штурмом оволоділи фортецею Анапа (нині місто Краснодарського краю, Російська Федерація). У 1791—1794 роках Іван Васильович розробляв і реалізовував проект створення «кордонної лінії» від верхів'я річки Кума до гирла річки Лаба (притоки Кубані).

Від 1798 року Гудович був генерал-губернатором: спочатку в Києві (березень—червень 1798 р.), потім (від травня 1798 року до червня 1800 року ^[2]) у Кам'янці-Подільському. Далі він став головнокомандувачем армії, яка готувалася до походу на Рейн. 1806 року командував військами в Закавказзі. 18 червня 1807 року розгромив османську армію сераскира Юсуф-паші в битві біля фортеці Гумри на річці Арпачай, за що 30 серпня 1807 року отримав звання генерал-фельдмаршала. Після невдалого штурму Ерівані (17.11.1808) відступив з військом в Грузію. Важка хвороба (з втратою ока) змусила Гудовича в 1809 році залишити службу на Кавказі. У 1810—1812 роках був членом Державної ради, сенатором, а також Московським головнокомандувачем та управляючим по громадянській частині (8(20).08.1809—12(24).05.1812). За місяць до вторгнення французів, в лютому 1812 року Іван Васильович був звільнений у відставку.

Останні роки свого життя старий граф провів у своєму подільському маєтку в Чечельнику розважаючись музикою та полюванням. За свою службу отримав у власність величезні земельні володіння з містечками та селами (Іванківці, Чечельник, Олешин та інші), в яких проживало близько 13 000 душ селян. Помер 22 січня 1820 року в Ольгополі Подільської губернії. Заповів поховати себе в Софійському соборі в Києві, однак був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. Могилу було втрачено після підриву Успенського собору в 1941 році.

• Орден Святого Георгія 3-ї ст. (27.07.1770)
• Орден Святої Анни 1-ї ст. (14.04.1771)
• Орден Святого Олександра Невського (01.01.1784)
• Орден Святого Володимира 1-ї ст. (22.09.1787)
• Орден Святого Георгія 2-ї ст. (15.07.1791)
• Золота зброя, прикрашена лаврами та алмазами (15.07.1791)
• Орден Святого Андрія Первозванного (02.09.1793)
• Портрет Його Величності імператора Олександра І, прикрашений діамантами, для носіння на грудях (13.02.1812)

Дружиною Івана Гудовича була фрейліна графиня Прасковія Розумовська — донька останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Весілля відбулось проти волі нареченої, за наполяганням її двоюрідної сестри графині Софії Апраксіної (уродж. Закревської). Прасковія Розумовська народилася 12(23) грудня 1755 року, а померла 2(14) жовтня 1808 року. Поховали Прасковію Кирилівну у Феодорівській церкві Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі^[3].

У Гудовичів було троє синів — Кирило, Андрій і Василь, четверо доньок — Катерина, Анна, Катерина-молодша та Єлизавета. Із синів найбільше прославилися Кирило, названий на честь діда-гетьмана, — генерал-майор у відставці (1833), поміщик Проскурівського повіту Подільської губернії, де йому належали села Лезневе (нині у складі Хмельницького), Олешин, Іванківці, та Андрій — генерал-майор (1812), московський губернський предводитель дворянства у 1832—1841 роках. Донька Єлизавета (1786—1868) була фрейліною двору, дружиною полковника Іллі Лизогуба^[4].

• Петренко Є. Д. Гудович Іван Васильович [Архівовано 2 лютого 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2. — С. 245.
• Гудович, граф Иван Васильевич // Бантыш-Каменский Дмитрий. Словарь достопамятных людей Русской земли. — Часть вторая. — Москва, 1836. — С. 165—179.
• 39-й генерал-фельдмаршал граф Иван Васильевич Гудович // Бантыш-Каменский Дмитрий. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, с 48 портретами. — Часть третья. — Санкт-Петербург, 1840. — С. 10—25.
• Гудович (Иван Васильевич), граф // Справочный энциклопедический словарь, издающийся под редакциею А. Старчевского. — Том третий: В и Г. — Санкт-Петербург, 1854. — С. 499.
• Гудовичи // Модзалевский Вадим. Малороссийский родословник. — Том первый: А—Д. — Киев, 1908. — С. 355—356.
• Приходы и церкви Подольской епархии / Под редакцией священника Евфимия Сецинского. — Біла Церква, 2009. — С. 640, 649, 652, 714.
• Федорченко В. И. Императорский Дом. Выдающиеся сановники: Энциклопедия биографий: В двух томах. — Т. 1. — Красноярск, 2003. — С. 353—355.
• Гудович Иван Васильевич (1741—1820) // Военный энциклопедический словарь: В двух томах. — Т. 1. — Москва, 2001. — С. 481.