Давид Бен-Ґуріон

Давид Бен-Ґуріон דָּוִד בֶּן-גּוּרְיוֹן
їд. דוד יוסף גרין івр. דָּוד בֶּן־גּוּרְיוֹן
Прем'єр-міністр Ізраїлю
14 березня 1949 — 3 грудня 1953
Наступник	Моше Шарет
2 листопада 1955 — 16 червня 1963
Попередник	Моше Шарет
Наступник	Леві Ешколь
Народився	16 жовтня 1886(1886-10-16) Плонськ, Царство Польське, Російська імперія, нині Польща
Помер	1 грудня 1973(1973-12-01) (87 років) Тель-Авів, Ізраїль
Похований	Midreshet Ben-Guriond
Відомий як	політик, сіоніст, громадський діяч.
Громадянство	Російська імперія→  Османська імперія→  Велика Британія→ Ізраїль
Національність	Єврей
Освіта	Імператорський Варшавський Університет, Стамбульський університет
Alma mater	юридичний факультет Стамбульського університетуd, Варшавський університет[1] і Стамбульський університет
Політична партія	Мапай, РАФІ.
Батько	Авігдор Грін
Мати	Шейндл Грін
У шлюбі з	Паула Бен-Гуріон
Діти	Амос Бен-Ґуріон, Геула Бен-Елізер, Ренана Лешем.
Професія	юрист
Релігія	юдаїзм
Нагороди	Премія імені Хаїма Нахмана Бялика (1971) почесний доктор Тель-Авівського університетуd почесний громадянин Єрусалимаd
Підпис
Медіафайли у Вікісховищі

 Давид Бен-Ґуріон (івр. דָּוִד בֶּן־גּוּרְיוֹן, ім'я при народженні Давид Йосеф Ґрін (їд. דוד יוסף גרין; 16 жовтня 1886; Плонськ, Плоцька губернія, Російська імперія — 1 грудня 1973; Тель-Авів, Ізраїль) — ізраїльський політик та державний діяч, один з лідерів сіоністського руху та один з творців держави Ізраїль. Перший прем'єр-міністр Ізраїлю (1948—1953 і 1955—1963), міністр оборони (1948—1953 і 1954—1963), міністр транспорту (1952), депутат Кнесету (1965—1970).

Народився в традиційній єврейській родині у Російській імперії. З юності захопився ідеями сіонізму. В 1906 році емігрував в Палестину, яка тоді була у складі Османської імперії. Вчився у Варшавському (агрономія, 1904—1906) та Стамбульському університетах (юриспруденція, 1912—1914), але, обидва не закінчив. У 1915—1917 роках проживав у Нью-Йорку (США), де став лідером політичного руху Поалей-Ціон. В 1917—1918 роках воював піхотинцем у єврейському легіоні у складі британської армії на Південно-аравійському фронті Першої світової війни. З 1919 року жив в британській підмандатній Палестині і став однією з ключових осіб єврейського сіоністсько-соціалістичного^[англ] руху, став лідером політичної партії МАПАЙ (в 1935—1963).

У 1948 році зіграв одну з ключових ролей у проголошенні держави Ізраїль. Зачитав Декларацію незалежності держави Ізраїль 14 травня 1948 року^[2]. За першої каденції прем'єр-міністра Бен-Гуріон сформував інститути держави Ізраїль та домігся значної міжнародної підтримки, запровадив Закон про повернення (1950). Успішно провів оборонно-наступальні війни проти арабських держав: Війну за незалежність (1948—1949) та Синайську кампанію (1956), де Ізраїль відповідно подвоїв та потроїв свою територію. У 1953 році пішов у відставку з усіх постів, але у 1954 р. знову став міністром оборони, а у 1955 — прем'єр-міністром. Перемагав на п'яти парламентських виборах в Ізраїлі (1949, 1951, 1955, 1959, 1961) в коаліції з партією МАПАЙ та лівим блоком партій. Остаточно пішов у відставку в 1963 році, але до 1970 році вів активну політичну діяльність і був депутатом парламенту.

Помер 1973 року. Його роль в історії Ізраїлю високо оцінюється істориками та суспільством і його часто називають «батьком-засновником держави Ізраїль»^[3].

Народився 16 жовтня 1886 у Плонську (нині Польща) в сім'ї Шейндали і Авіґдора Ґрін. Його батько був другом Теодора Герцля, основоположника політичного сіонізму. У п'ять років Давид вступив до хедера, традиційної єврейської початкової школи^[4]. Під впливом батька і старшого брата Абрама Давид перейнявся ідеями сіонізму^[5].

У 1906 як сільськогосподарський робітник вирушив до Османської Палестини в місто Яффу, де брав участь у створенні єврейської організації самооборони «Га-Шомер» (Вартовий). У 1910 призначений редактором єврейського щотижневого журналу «Га-Ахадут» («Єдність»). Свою першу статтю він підписав як Бен-Ґуріон.

В 1904 році Бен-Ґуріон поїхав до Варшави, де жив у родичів і викладав у єврейській школі^[6]. Зміг вступити до Імператорського Варшавського університету^[7] на відділ «сільського господарства»^[8]. У 1905 році він вступив в рух «Поалей-Ціон»^[8]. Як зазначалося вище, завершити навчання не зміг, в 1906 році Грін переїхав до Палестини.

У 1911 році переїхав до Стамбулу, в Османську імперію, де вивчав турецьку мову та хотів вступити на право. Весною 1912 року успішно склав вступні іспити та вступив на юридичний факультет Стамбульського університету, як і його друг Іцхак Бен-Цві (майбутній президент Ізраїлю). В Стамбулі змінив імідж, оформив вуса та одяг на турецький манер. В 1914 році навчання Давида було перервано через початок Першої світової війни. В серпні 1914 року він з Іцхаком Бен-Цві прибув до Палестини^[9].

1915 року турки, що володіли Палестиною як частиною Османської імперії, за звинуваченням в сіоністській діяльності вислали звідти Бен-Ґуріона. Він поселився в Султанаті Єгипет, далі переїхав до США, де в Нью-Йорку він познайомився зі студенткою Полі Манвейс, еврейкою з Російської імперії. 1917 року вони одружились. В США заснував молодіжний рух «га-Халуц», а в 1918 висунув ідею створення добровільних єврейських бригад в британській армії.

Він брав участь у формуванні єврейського легіону (як частини канадської армії, оскільки США не були у стані війни з Османською імперією) для визволення Палестини. Він одним з перших вступив в таку бригаду і служив в ній рядовим. В серпні 1918 року висадився в Єгипті у складі 39-го полку королівських стрільців. Давид пішов добровольцем до 38-го батальйону королівських стрільців, одного з чотирьох, які становили Єврейський легіон. Його підрозділ воював проти османів у складі сил Чайтора під час Синайсько-Палестинської кампанії, хоча він залишався в каїрській лікарні з дизентерією. У 1918 році, після періоду охорони військовополонених в єгипетській пустелі, його батальйон був переведений в Сарафанд^[en]. Демобілізований на початку 1919 року^[10].

Після війни повернувся до Палестини і став одним з творців підпільної армії «га-Аґана» та Гістадруту (Загальній федерації єврейських трудящих)^[11]. У 1921 обраний його генеральним секретарем і займав цей пост впродовж 14 років. Під його керівництвом Гістадруту перетворився на могутню організацію робітників, що була не тільки об'єднанням професійних спілок, але і концерном сільськогосподарських, промислових, будівельних і торгових підприємств.

У 1923 відвідав СРСР під час проведення міжнародної сільськогосподарської виставки в Москві, в якій брав участь і Гистадрут^[12].

У 1930 створена робітнича партія МАПАЙ, і Бен-Ґуріон став одним з її очільників^[13]. У 1935 обраний головою Єврейського агентства (Сохнут). На цій посаді він залишався до самого утворення держави Ізраїль.

Після початку арабського повстання в 1936 р. Бен-Гуріон став одним з ініціаторів політики стриманості. Головним принципом цієї політики було зміцнення сил і утримання від великих атак на арабський націоналізм, що нападали на єврейське населення, і уникнення заподіяння шкоди мирному населенню. У 1937 році, поряд з Хаїмом Вейцманом і Моше Шаретом, він підтримав рекомендації комісії Піля, згідно з якими територія Ерец-Ісраель на захід від річки Йордан мала бути поділена на дві частини^[14].

У 1940-і став одним з лідерів боротьби за створення єврейської держави. Услід за ухваленням ООН плану розділу Палестини 14 травня 1948, в день закінчення дії британського мандата, на таємних зборах в музеї Тель-Авіва зачитав декларацію, що проголошувала створення держави Ізраїль, і став головою Тимчасового уряду^[15][16][17]. Наступного дня, 15 травня, п'ять арабських країн (Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван та Саудівська Аравія) напали на нову державу і Ізраїль почав війну за Незалежність, яку несподівано успішно виграв в 1949 році і розширив свої території в Палестині.

Вночі з 14 на 15 травня США де-факто стали першою державою, яка визнала незалежність Ізраїлю, 15 травня Бен-Ґуріон виступив з промовою, зверненою до американців^[18]. Давид Бен-Ґуріон розглядав Ізраїль як продовження Царства Давида та Соломона^[19].

Партія Бен-Ґуріона «Мапай» (Робітнича партія Ізраїлю) завоювала вплив, і після виборів в березні 1949 року він став прем'єр-міністром. З 1953 по 1955 роки займав посаду міністра оборони. У 1952 зіткнувся з внутрішньою кризою, яка виникла через його рішення прийняти репарації від ФРН.

Давид Бен-Ґуріон активно просував ідею інтеграції всіх євреїв на Землю Обітовану, що було передбачено Законом про повернення в Конституції Ізраїлю. За чотири роки до Ізраїлю прибуло понад півмільйона осіб (називаються цифри в 585 748 або 686 748 репатріантів^[20].

У грудні 1953 року Бен-Ґуріон залишив пост прем'єр-міністра і переїхав до Сде-Бокер — новоствореного віддаленого сільськогосподарське поселення в пустелі Неґев, намагаючись «довести, що для держави немає незамінних людей» і надихнути інших громадян Ізраїлю, щоб вони покидали міста і ставали поселенцями. 7 грудня Бен-Ґуріон виступив по радіо з короткою прощальною промовою, процитувавши псалом Давида: «Господи, не надмивалося моє серце, і не підносилися очі мої, і я не входив у велике і для мене недосяжне» (Пс. 131:1). Посаду прем'єр-міністра Бен-Ґуріон передав соратнику по партії МАПАЙ Моше Шарету^[21].

Після чотирнадцяти місяців Бен-Ґуріона переконали повернутися на пост міністра оборони, а після виборів у листопаді 1955 року він знов очолив уряд. Коли він повернувся до уряду, ізраїльські війська почали агресивніше відповідати на спонсоровані Єгиптом палестинські партизанські атаки з Гази, яка була під владою Єгипту. Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер підписав єгипетсько-чеську угоду про закупівлю великої кількості сучасної зброї. Ізраїльтяни купили озброєння за допомогою Франції. Насер заблокував прохід ізраїльських кораблів через Тиранську протоку і Суецький канал. У липні 1956 року США та Велика Британія відкликали свою пропозицію про фінансування проекту Асуанської високої греблі на Нілі, а через тиждень Насер наказав націоналізувати Суецький канал, який контролювався Францією та Британією. Наприкінці 1956 року войовничість арабських заяв спонукала Ізраїль усунути загрозу зосереджених єгипетських сил на Синаї, і Ізраїль вторгся на єгипетський Синайський півострів. Іншими цілями Ізраїлю були ліквідація вторгнень федаїнів в Ізраїль, які робили життя його південного населення нестерпним, і відкриття заблокованої Тиранської протоки для ізраїльських кораблів^[22][23][24].

У 1957 ізраїльський фанатик підірвав бомбу в будівлі парламенту, і Бен-Ґуріон був важко поранений^[25]. У тому самому році він очолив урочистості з нагоди 10-х роковин створення Ізраїлю і доведення до цієї дати чисельності його громадян до одного мільйона.

У 1959 під час кризи, що виникла після рішення уряду продати зброю ізраїльського виробництва Західній Німеччині, Бен-Ґуріон знов пішов у відставку. Він погодився тимчасово виконувати обов'язки голови уряду до загальних виборів, а після упевненої перемоги МАПАЙ 3 листопада 1959 сформував новий уряд.

У 1961 подав у відставку у зв'язку зі «справою Лавона», після парламентських виборів (1961) знову очолив уряд.

16 червня 1963 несподівано пішов у відставку з посад прем'єра і міністра оборони, але залишився депутатом Кнесету^[5].

У 1965 вийшов з МАПАЙ і створив політичну партію РАФІ. 1971 року, у віці 85 років, Бен-Ґуріон пішов у відставку і з Кнесету. Бен-Ґуріон пішов з політики в 1970 році і провів свої останні роки, живучи в скромному будинку в кібуці, працюючи над 11-томною історією ранніх років Ізраїлю. У 1971 році він відвідав ізраїльські позиції вздовж Суецького каналу під час війни на виснаження. 1971 року по всій країні відзначався 85-й день народження Бен-Ґуріона^[26].

18 листопада 1973 року, незабаром після війни Судного дня, у Бен-Ґуріона стався крововилив у мозок, і його доставили до медичного центру Шеба в Тель-ха-Шомері, Рамат-Ган. Його стан почав погіршуватися 23 листопада, і через тиждень він помер^[27]. Його тіло лежало в будівлі Кнесету, перш ніж його доставили гелікоптером до Сде-Бокер. На честь його смерті по всій країні залунали сирени. Він був похований разом зі своєю дружиною Полою в Мідрешет Бен-Ґуріон.

Батько — Віктор (Авігдор) Грін, був сіоністом та дотримувався єврейських традицій^[4]. Матір — Шейндл Грін (уроджена Фрідман) — померла, коли хлопчику було 10 років, при чергових пологах^[28]. Давид був наймолодшим із трьох хлопчиків і мав старшу й молодшу сестри.

Перебуваючи в Нью-Йорку в 1915 році, він познайомився з російською єврейкою Полою Мунвайс, і вони одружилися в 1917 році. У листопаді 1919 року, після 18-місячної розлуки, Паула та їхня донька Геула приєдналися до Бен-Гуріона в Яффі. Це був перший раз, коли він зустрів свою однорічну доньку^[29]. У пари було троє дітей: син Амос і дві доньки, Геула Бен-Елізер і Ренана Лешем^[30]. Син Амос став заступником генерального інспектора ізраїльської поліції, а також генеральним директором текстильної фабрики^[31].

Давид Бен-Ґуріон практично все свідоме доросле життя мав сіоністсько-соціалістичні погляди, де ізраїльський націоналізм (сіонізм) поєднувався з суттєвим впливом та регуляцією економіки державою та акцентом на захист і розвиток соціальної сфери. Він підозріло ставився до алії буржуазії, оскільки він вважав, що рушійною силою євреїв у Палестині мають бути робітники^[32].

Політик вважав, що Ізраїль у своїй зовнішній політиці має спиратися на світове єврейство^[33]. На його думку, євреї Ізраїлю та решта євреїв нерозривно пов'язані, і Ізраїль несе відповідальність за все світове єврейство. Бен-Ґуріон насторожено ставився до СРСР, уникаючи прямої конфронтації з Москвою, а також відзначав доброзичливе ставлення скандинавських країн, США та Франції. Ставлення Бен-Гуріона до Великобританії було негативним аж до 1951 р., що було пов'язано з британською політикою в підмандатній Палестині. Коли 1956 року США відмовили Ізраїлю у постачанні зброї, Бен-Ґуріон вважав за необхідне встановити тісніші зв'язки з Францією. Саме тоді було закладено міцні зв'язки Ізраїлю та Франції у військовій сфері^[34].

Саме Бен-Ґуріон просунув рішення проголосити Єрусалим столицею Ізраїлю^[35].

Бен-Ґуріон описував себе як нерелігійну людину, що розвинула атеїзм у своїй молодості і не виявляла великої симпатії до традиційного юдаїзму, хоча він багато цитував Тору і Танах у своїх промовах і творах^[36]. Відомо, що Бен-Ґуріон працював у Йом-Кіпур і вживав свинину^[37]. В інтерв'ю 1968 р. його запитали, чи вірить він у Бога, і він відповів: «Питання у тому, хто такий Бог… Я не вірю, що Бог говорив із Мойсеєм. Мойсей почув людський голос у своєму серці, і ось, як він знав, що має це зробити^[38]».

Пізніше, політик повірив в Бога^[39]. За два роки до смерті, в інтерв'ю тижневику Hotam Давид Бен-Ґуріон сказав: «Я також глибоко вірю у Всемогутнього. Я вірю в єдиного Бога, Всемогутнього Творця. Моя свідомість усвідомлює існування матеріального та духу… я не можу зрозуміти, як порядок панує в природі, у світі та всесвіті — якщо не існує вищої сили. Цей верховний Творець перебуває поза мого розуміння… але й керує всім»^[40].

• Модернізований британський танк Центуріон, що поступив на озброєння ізраїльської армії під назвою «Шот», отримав у військах неофіційну назву «Бен-Ґуріон».
• Ім'ям «Бен-Ґуріон» названий головний міжнародний аеропорт Ізраїлю.
• На честь Давида Бен-Ґуріона також був перейменований університет, що базується в Беер-Шеві.
• Будинки-музеї Бен-Ґуріона існують в Тель-Авіві та кібуці Сде-Бокер.

• Бен-Ґуріон — один з найменших керівників держав у світі, його зріст дорівнював 152 см^[41].
• Давид Бен-Ґуріон вільно володів їдишем, російською, івритом, турецькою, на високому рівні французькою та англійською мовами^[42].

У 1951 і 1971 роках був нагороджений премією імені Бялика за розвиток єврейської культурно-політичної думки^[43].

• День незалежності Ізраїлю
• Міжнародний аеропорт імені Давида Бен-Гуріона
• Іцхак Бен-Цві
• Голда Меїр
• Моше Даян

• В. І. Головченко. Бен-Гуріон // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Shlomo Aronson. David Ben-Gurion and the Jewish Renaissance. — Cambridge University Press, 2010. — 448 с. — ISBN 0521197481.
• Joseph Heller. The birth of Israel, 1945-1949: Ben-Gurion and his critics. — University Press of Florida, 2000. — 379 с. — ISBN 0813017327.

• Давид Бен-Гуріон — Офіційний сайт Кнесету [Архівовано 18 грудня 2010 у Wayback Machine.](англ.)
• Давид Бен-Гуріон — Міністерство закордонних справ Ізраїлю [Архівовано 2 вересня 2011 у Wayback Machine.](англ.)

1. ↑ https://sztetl.org.pl/pl/dziedzictwo/rewolucje-i-utopie/dawid-ben-gurion
2. ↑ Кригель, Михайло (2 липня 2023). Помста, гроші та Вагнер. Про розлюднення ворога і криваві мільярди. Українська правда (укр.). Архів оригіналу за 14 серпня 2023. Процитовано 16 жовтня 2023. 14 травня 1948 року в будівлі музею на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві Давид Бен-Ґуріон зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю.
3. ↑ 1973: Israel's founding father dies (англ.). 1 грудня 1973. Процитовано 11 грудня 2024. "Israel's founding father dies" ("Помер батько-засновник Ізраїля")
4. ↑ ^{а б} Internet Archive, Michael I. (2006). The bomb in the basement : how Israel went nuclear and what that means for the world. New York : Simon & Schuster. ISBN 978-0-7432-6594-2.
5. ↑ ^{а б} Бен-Гурион Давид // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
6. ↑ Біографія Давида Бен-Гуріона на сайті Кнесету (англ).
7. ↑ Dawid Ben Gurion | Wirtualny Sztetl. sztetl.org.pl. Процитовано 20 грудня 2022.
8. ↑ ^{а б} Brown, Michael (1996). The Israeli-American Connection: Its Roots in the Yishuv, 1914-1945 (англ.). Wayne State University Press. ISBN 978-0-8143-2536-0.
9. ↑ Бар-Зохар М. I // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 69—75.
10. ↑ Teveth (1987) pp. court martial 135,136, demob 144.
11. ↑ Teveth, Shabtai (1985). Ben-Gurion and the Palestinian Arabs : from peace to war. Oxford [Oxfordshire]: Oxford University Press. ISBN 0-19-503562-3. OCLC 11573410.
12. ↑ Хелемский Ю. (сост.). Бананы, Лимоны и Кактусы // Источник. Документы русской истории. — 1993. — № 1. — С. 87—90.
13. ↑ Kowalski [Kowalski-Wierusz], Alfred(-Wierusz). Grove Art Online (англ.). doi:10.1093/gao/9781884446054.article.t047801. Процитовано 20 грудня 2022.
14. ↑ Morris, Benny (3 жовтня 2002). Benny Morris: Two years of the intifada. the Guardian (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
15. ↑ Sherzer, Adi (4 березня 2021). The Jewish past and the ‘birth’ of the Israeli nation state: the case of Ben-Gurion’s Independence Day speeches. Middle Eastern Studies (англ.). Т. 57, № 2. с. 310—326. doi:10.1080/00263206.2020.1862801. ISSN 0026-3206. Процитовано 19 грудня 2022.
16. ↑ LC Catalog - No Connections Available. catalog.loc.gov. Процитовано 19 грудня 2022.
17. ↑ Middle Eastern studies (London) | WorldCat.org. www.worldcat.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
18. ↑ Бар-Зохар М. I // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 392—396.
19. ↑ Barry Scott Wimpfheimer (17 квітня 2018). The Talmud (англ.). Princeton University Press. ISBN 978-1-4008-9024-8.
20. ↑ Peres, Shimʿon (2011). Ben-Gurion: A Political Life (англ.). Nextbook/Schocken. ISBN 978-0-8052-4282-9.
21. ↑ Бар-Зохар М. II // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 56—59.
22. ↑ Moshe Shemesh; Selwyn Illan Troen (5 жовтня 2005). The Suez-Sinai Crisis: A Retrospective and Reappraisal. Цілі мали бути потрійними: усунути загрозу, повністю або частково, з боку єгипетської армії на Синаї, знищити рамки федайюну та забезпечити свободу судноплавства через Тиранську протоку
23. ↑ Alteras, Isaac (1993). Eisenhower and Israel: U.S.-Israeli Relations, 1953-1960 (англ.). University Press of Florida. ISBN 978-0-8130-1205-6.
24. ↑ Dowty, Alan (20 червня 2005). Israel/Palestine (англ.). Polity. ISBN 978-0-7456-3202-5.
25. ↑ www.knesset.gov.il https://www.knesset.gov.il/review/ReviewPage2.aspx?kns=3&lng=4. Процитовано 19 грудня 2022. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
26. ↑ Бар-Зохар М. II // Бен-Гурион / Пер. с иврита Сима Векслер. Под общ. редакцией Якова Цура. — Тель-Авив, Израиль: Яков Пресс, 1985. С. 292—296.
27. ↑ Thursday Evening—27 December Meetings. PMLA/Publications of the Modern Language Association of America. Т. 88, № 6. 1973-11. с. 1257—1258. doi:10.1632/s003081290016482x. ISSN 0030-8129. Процитовано 19 грудня 2022.
28. ↑ Avotaynu: The International Review of Jewish Genealogy (англ.). G. Mokotoff. 2004.
29. ↑ Teveth (1987). pp. 125, 146.
30. ↑ Israel News | The Jerusalem Post. www.jpost.com. Процитовано 19 грудня 2022.
31. ↑ Thakur, Pradeep. The Most Important People of the 20th Century (Part-I): Leaders & Revolutionaries (англ.). Lulu.com. ISBN 978-0-557-77886-7.
32. ↑ Бар-Зогар I часть, 1985, с. 117—120.
33. ↑ Лавіруючи між наддержавами: Д. Бен-Гуріон та формування ізраїльської зовнішньої політики. Відкритий Університет Ізраїлю. Архів оригіналу за 22 серпня 2014. Процитовано 19 грудня 2022.
34. ↑ Лавіруючи між наддержавами: Д. Бен-Гуріон та формування ізраїльської зовнішньої політики. Відкритий Університет Ізраїлю. Архів оригіналу за 22 серпня 2014. Процитовано 19 грудня 2022.
35. ↑ Сайт Кнесету (івр.).
36. ↑ Biography: David Ben-Gurion: For the Love of Zion | Vision. www.vision.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2022.
37. ↑ Segev, Tom (24 вересня 2019). A State at Any Cost: The Life of David Ben-Gurion (англ.). Farrar, Straus and Giroux. ISBN 978-1-4299-5184-5.
38. ↑ Campbell, John C. (1986). Review of 1949: The First Israelis. Foreign Affairs. Т. 64, № 5. с. 1125—1126. doi:10.2307/20042842. ISSN 0015-7120. Процитовано 19 грудня 2022.
39. ↑ The Free Lance-Star - Google News Archive Search. news.google.com. Процитовано 19 грудня 2022.
40. ↑ Tsameret, Tsevi; Tlamim, Moshe (1999). Judaism in Israel: Ben-Gurion's Private Beliefs and Public Policy. Israel Studies. Т. 4, № 2. с. 64—89. doi:10.1353/is.1999.0016. ISSN 1527-201x. Процитовано 19 грудня 2022. {{cite news}}: Перевірте значення |issn= (довідка)
41. ↑ David Ben-Gurion. IMDb (амер.). Процитовано 20 грудня 2022.
42. ↑ קוריאל, אילנה (6 січня 2022). להציץ בספרים של בן גוריון עם הערות בכתב ידו: תגליות חדשות בשדה בוקר. Ynet (івр.). Процитовано 19 грудня 2022.
43. ↑ "List of Bialik Prize recipients 1933–2004" (PDF). Tel Aviv Municipality website. 17 грудня 2007. Архів оригіналу (PDF) за 17 грудня 2007. Процитовано 19 грудня 2022.