Згідно з «Encyclopædia Iranica» Джульфа — давнє село на території історичної Вірменії[5]. Частина вірменської історико-географічної області Сюнік[6][4]. За переказами Джульфу заснував легендарний вірменський цар Тигран Єрвандуні[7], що жив у VI столітті до н. е. Вперше згадується у вірменського історика V ст. Мовсеса Хоренаці під назвою, що передається в українській транскрипції як «Джула». За Мовсесом, Тигран Єрвандуні оселив у ній полонених мідійців:
Джульфа (Zulpha) на карті Великої Вірменії, 1736 рік
(Відводить їм) також три авани (волості) — Храм, Джулу і Хошакунік — на іншому боці річки (Аракса), всю рівнину від Ажданакана до тієї ж фортеці Нахчавана.
Говорячи про період VII—X століть британський вчений Кліффорд Едмунд Босворт[ru] зараховує Джульфу, разом з Двіном і Ані, до успішних вірменських торгових міст на долині Аракса[9].
Між X—XII століттями воно стало великим містом, центром вірменської торгівлі (насамперед шовком), що й надалі зберігало своє переважно вірменське населення[2].
З церков і монастирів Джуги джерела згадують пустинський монастир Св. Ованеса, церкву Катан, церкви Св. Богородиці і Св. Всеспасителя, Св. Геворга тощо[10][11].
Населення міста було переважно вірменським. Джон Картрайт, англійський мандрівник згадує серед жителів і грузинів, але ніяких інших згадок про значне грузинське або мусульманське населення міста немає, так само як і написів грузинською, арабською чи перською. Всі відомі релігійні споруди відносилися до Вірменської апостольської церкви[12].
А. Якобсон[ru] зазначає, що Джульфа було одним з міст південно-східної Вірменії, що пережила економічний підйом у XVI—XVIII століттях[13]. За з історикинею Інною Багдіандз Маккейб з Університету Тафтса «Джульфа в історичній Вірменії розташовувалося на річці Аракс на стародавньому торговому шляху»[14]. Вірменське торгове містечко Джульфа у другій половині XVI століття мало, за оцінками І. Петрушевського, 15-20 тисяч жителів, і було великою біржею європейсько-азійської торгівлі шовком[15].
Розорення Джульфи
Місто мало переважно вірменське населення[16]. Георг Тектандер, що побував 1602 року в цих місцях з австрійським посольством, щодо населення міста зазначав
Прибувши до Вірменії, Його Величність також не зустрів жодного опору, і все продовжувало йти цілком благополучно. У місті Джульфа (Sulpha), сильній фортеці, населеній виключно тільки християнами, вірменами, шаха прийняли надзвичайно чудовим чином: на честь його в'Їзду всі будинки в місті, вибудуваному без дахів, але з балконами нагорі, були утикані (bestecket) свічками, яких всіх було до 50.000 і які горіли протягом всієї ночі. Що стосується інших видатних міст, яких налічується до 54-х, то про них доповість вашій імператорській Величності посол, який нині перебуває в Персії.
— «Подорож до Персії через Московію: 1602-1603 роки»[17].
1604 року, в ході воєн між Перською та Османською імперіями, шах Персії, Аббас I Великий, щоб утримати під своєю владою Закавказзя, застосував у Вірменії тактику випаленої землі, в ході якої він вигнав все населення Східної Вірменії, як християнське, так і мусульманське[18][19].
Населення насильно переселили в Ісфаган[20], де воно утворило вірменське передмістя, яке існує донині — Нова Джульфа[21][11]. Однією з причин депортації «Всесвітня історія» називає бажання шаха позбутися конкуренції вірменського купецтва. Є. Родіонова називає три причини։ військово-стратегічна, політична і економічна[22]. Кількість депортованих французька історикиня Люс Бульнуа[en] оцінює близько 1200 сімейств։ «… 1605 року цар Персії шах Аббас насильно переселив 1200 вірменських сімей з Джульфи на Араксі у Вірменію»[23].
Аббас був настільки непохитним у своїй рішучості залишити Джульфу безлюдною, що наступного року послав армію, щоб вигнати близько тисячі жителів міста, які повернулися, і в 1616/17 роках знову вигнав близько тисячі сімей зі зруйнованого міста й околиць[12].
Раптове і драматичне розорення Джульфи справило глибокий і тривалий вплив на вірменське суспільство і культуру, що відзначається в літописах починаючи XVII століття[24]. Місто залишається важливим символом у колективній пам'яті іранських вірмен[25].
За російської влади Джульфа перетворилася на прикордонний митний пункт, а її населення стало зростати, особливо з будівництвом залізниці (1908). 1891 року там було 649 жителів, до 1897—763 (751 з них — вірмени)[26].
Російський мандрівник початку XX століття Гур'єв Б. М., під час своєї подорожі до Тавриза, згадує і Джульфу:
Джульфа, як було зазначено, розташована безпосередньо на кордоні нашому з Персією. Переправившись через річку Аракс, ви вже знаходитесь у межах Персії і в першому перському селищі, яким є перська Джульфа. Мусульманське населення останньої, як мені повідомляли, зібрало двадцять тисяч на будівництво мечеті, яку чомусь бажало побудувати не в своїй Джульфі, а в російській. Однак російською владою їм це не було дозволено, і тепер мечеть мусульмани будуватимуть у своїй перській Джульфі.
Оригінальний текст (рос.)
Джульфа, как было указано, расположена непосредственно на границе нашей с Персией. Переправившись через реку Аракс, вы уже находитесь в пределах Персии и в первом персидском селении, которым является персидская Джульфа. Мусульманское население последней, как мне сообщали, собрало двадцать пять тысяч на постройку мечети, которую почему-то желало построить не в своей Джульте, а в русской. Однако русскими властями им это не было разрешено, и теперь мечет будет строиться мусульманами в своей персидской Джульфе.
1948 року Джульфа отримала статус міста, 1970 року мала 5 тис. населення, у 1991 — 8,3 тис.
У 1942—1944 роках в Джульфі закінчувався т. зв. «Перський коридор», по якому союзники СРСР постачали в СРСР озброєння і техніку для боротьби з фашистською Німеччиною.
Середньовічні писарі згадують Джульфу як важливе місто і вихваляють його численні монастирі[34]. У середині XVII століття тут відзначається відродження вірменського архітектурного будівництва[35]. За описом Енциклопедії Брокгауза і Єфрона, «нині від старої Джульфи залишилися руїни будинків і церков, величезне кладовище з незліченними надгробними пам'ятниками, вкритими барельєфами та арабесками, і залишки опор двох-трьох мостів через Аракс»[7]. Згідно з виданим 1865 року «Географічно-статистичним словником Російської Імперії» місто, що колись нараховувало 8000 родин, на момент виходу словника було невеликим поселенням. В ньому налічувалося 24 вірменські церкви, з яких 13 були залишені. На думку автора найкращим з храмів був побудований в часи Шаха Абаса, монастир Спасителя, в якому 1865 року жив 1 вірменський архієрей, 5 архімандритів і 20 ченців. Крім цього у храмі спочивали тіла першого архієрея Джульфи Хачатура і будівничого церкви Давида. Іншими окремо зазначеними у словнику культовими спорудами були: побудований 1613 року жіночий монастир Св. Катерини; споруджений 1628 року ходжою Петросом собор Бетлемес; збудована 1611 року церква Ходженець (залишена до 1865 року). При чоловічому монастирі було кладовище, написи на деяких могилах якого відносяться до другої половини XVI століття[36].
Російський історик В. Шнірельман відзначає систематичне замовчування азербайджанськими авторами вірменської історичної спадщини Джульфи[37].
До кінця XX століття серед руїн Старої Джульфи ще зберігалися в зруйнованому стані:
Фортеця Джуги або Дарзвазрі — X—XII століття. Знаходилась у східній частині середньовічного міста, на пагорбі поблизу Аракса.
Міст — чотириарковий, побудований у ранньому середньовіччі з тесаних каменів на вапняному розчині. Арковий проліт досягав 37 м у довжину за ширині 3 м. Наприкінці XVI ст. вже був зруйнований.
Міська лазня — кінець XVI століття. Складалася з декількох приміщень зі склепінчастими перекриттями. Її будівельником вважали останнього міського голову вірменської Джуги Ходжу Хачика.
Головний каравантун (каравансарай) — на березі р. Аракс. Мав аркову прямокутну форму, був побудований з тесаних каменів і займав досить велику територію.
Церква Помболозі або Тавараці (Пастуша) — центрально-купольна церква, відновлена в XVI ст.
Церква сурб Аствацацін (св. Борогодиці) — XII—XIII ст., реставрована в XVI ст. Розташовувалася в східній частині Джуги, безпосередньо біля міської стіни. Прямокутна церква була оточена з усіх боків високим муром, що створювало враження невеликої фортеці.
Монастир Аменапркич[ru] — IX—X ст., реставрований 1271 року пароном Ваграмом. Перебував на височині, розташованій на краю «Долини Вітрів». Являв собою невелику центрально-купольну церкву і декілька одноповерхових і двоповерхових житлових і господарських будівель, оточених стіною.
Печери — з безлічі каменоломень і печер в «Ущелині Вітрів» і в скелях, що оточують місто, найпримітніші печери «Чгнавор» і «Крекачатун». Датуються II—I тис. до н. е., і, як в давнину, так і в середньовіччі, служили для проживання і укриття в разі небезпеки[10][39].
Починаючи з XIII—XIV століть у скрипторіях Джульфи створювалися ілюміновані рукописи. Попри значні втрати, почасти через те, що місто зруйнував шах Аббас I, а його населення депортовано в Ісфаган, кілька збережених рукописів свідчать про славу і багатство цього комерційного міста і його жителів. Відомий, наприклад, рукопис однієї з праць Григора Татеваці, скопійованої і багато ілюмінованої в Джульфі 1456 року художницею Маріам[34].
Кладовище хачкарів і його знищення
Серед джульфинських пам'яток було кладовище хачкарів, розташоване на трьох пагорбах[40][41][42][43]. Олександр Родес, описуючи відвідування Джульфи 1648 року, говорить про 10 тис. повністю збережених хачкарів. На початку XX століття на цвинтарі залишалося ще 6 тис. хачкарів, вертикальних надгробків, три церкви і каплиця.
1812 року англійський дипломат Вільям Сузлі, відвідавши Джугу, зазначає:
Я досліджував руїни Джульфи, все населення якої складають 45 вірменських сімей, судячи з усього з найнижчих верств. Між тим про колишню чисельність населення свідчить велике кладовище, розташоване на схилі, що спускається до самої річки, з численними надгробками, що стоять щільно в ряд, немов солдатські роти. Це пам'ять багатьох поколінь, підсумок багатьох століть ...
Кладовище Джуги досліджували 1912 року Ашхарбек Калантар і Арт. Григорян, у вересні 1915 року його вивчив і сфотографував відомий фотограф Арташес Вруйр за допомоги студента Григора Агамаляна. Агамалян нарахував тоді 2100 хачкарів. У 1971-73 роках, коли кладовище вивчав історик Аргам Айвазян[ru], нарахували 2707 хачкарів[39][7].
Аргам Айвазян розділив хачкари на групи за періодами: ранній період IX—XV ст., перехідний період XV—XVI ст. і остання, найголовніша група — з середини XVI ст. до 1604 р., що відрізняється особливою майстерністю різьбярів[10][39].
Згідно з ІКОМОСом, 1998 року азербайджанський уряд видалив 800 хачкарів, але руйнування було припинено через протести ЮНЕСКО. 2002 року руйнування кладовища відновилося, до 2006 року від кладовища не залишилося й сліду[45]. 2010 року повідомлення очевидців про руйнування кладовища підтверджила Американська асоціація сприяння розвитку науки на основі аналізу супутникових знімків регіону[46].
Навесні 2006 року азербайджанський журналіст з Інституту війни і миру Ідрак Аббасов спробував дослідити кладовище, однак місцева влада заборонила йому відвідати цей об'єкт[47]. Проте, він зміг добре розглянути територію кладовища і підтвердив, що воно повністю зникло. Азербайджан заборонив представникам Європейського парламенту оглянути колишнє кладовище в квітні 2006 року[45].
З кількох тисяч хачкарів залишилися тільки ті, які було вивезено з Джульфи: 10 хачкарів XVI—XVIII, вивезених до Кавказького музею в Тбілісі, за ініціативою його засновника Густава Радде (1867 р.) і кілька хачкарів, перевезених у радянський час до Ечміадзіна[7].
Відомі уродженці
Маттеос Джугаєці[ru] — вірменський мислитель, літературознавець і богослов XIV—XV століть
Акоп Джугаєці[ru] — вірменський художник-мініатюрист кінця XVI початку XVII століття, видатний представник Джульфинської школи вірменської мініатюри.
Симеон Джугаеці — вірменський філософ, богослов, мовознавець, педагог і громадський діяч XVII століття.
↑В. А. Шнирельман. Войны памяти: мифы , идентичность и политика в Закавказье. — М. : Академкнига, 2003. — С. 245.
↑Н. Я. Марр /Экспедиция КИАИ в Нахичеванскую ССР, в район Джульфы и Апракуниса / «Билютень КИАИ в Тифлисе» № 8 / Изд-во АН СССР; Ленинград 1931 г. — стр.22
Айвазян А. А.Джуга = ՋՈՒՂԱ. — Ереван : Советакан грох, 1985. — 152 с.
Айвазян А. А. Джуга / Гл. упр. по охране и использ. памятников истории и культуры при Совете Министров АрмССР. — Ереван : Айастан, 1990. — 271 с. — ISBN 5-540-00811-1.
Аракел Даврижеци.Книга историй / Пер. с арм., пред. и комментарии Л А Хандаряна. — М. : Наука, 1973. — Т. XXXVII. — 624 с. — (Памятники письменности Востока). — 15 000 екз.
Географическо-статистический словарь Российской Империи / составил по поручению Императорского Русского Географического Общества П. Семёнов; при содействии В. Зверинского, Р. Маака и др.. — СПб. : Императорское Русское Географическое общество, 1865. — Т. 2. — С. 54—55. — 900 с.
Родионова Е. М. Армяно-иранские связи в сефевидском Иране XVII в // Asiatica: Труды по философии и культурам Востока. Вып. 2 / Ответственный редактор С. В. Пахомов. — СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2008. — С. 83—102. — 234 с.
Richard G. Hovannisian. Армянский народ от древности до современности = The Armenian People From Ancient to Modern Times. — L. : Palgrave Macmillan, 1997. — Vol. II. — P. 25. — 512 p. — ISBN 978-1403964229.
Baltrušaitis J., Kouymjian D.. Julfa on the Arax and Its Funerary Monuments // Армянские исследования памяти Х. Берберяна = Armenian Studies Etudes Armeniennes in Memoriam Haig Berberian / Под ред. D. Kouymjian. — Galouste Gulbenkian Foundation, 1986. — P. 18—22. — 883 p.
George A Bournoutian.История армянского народа: (1500-1994) = A history of the Armenian people, Volume 2: 1500 A.D. to the Present. — Costa Mesa, CA : Mazda Publishers, 1994. — Vol. 2. — 238 p. — (History of Armenia). — ISBN 978-1568590325.
Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н.А. Тройницкого. — СПб. : тип. «Обществ. польза». Паровая типо-лит. Н. Л. Ныркина, 1905. — С. 37. — X, 270, 120 с.; 27 с.
Sarah Pickman.Tragedy on the Araxes : [англ.] = Трагедия на Араксе // Archaeology : журнал. — Palm Coast, FL : Archaeological Institute of America, 2006. — 30 червня.
Ջուղա на YouTube — «Джуга», история города Джульфа, RAA Armenia=(вірм.Ֆիլմը ներկայացնում է պատմական Ջուղա քաղաքի պատմությունը և աշխարհահռչակ գերեզմանոցի ոչնչացումը Նախիջևանի Ինքնավար Հանրապետության և Ադրբեջանի իշխանությունների կողմից, 2012)
