Як тренер працював з низкою іспанських команд, проте серйозних здобутків не досяг, вигравши лише раз Кубок Іспанії з «Валенсією».
Клубна кар'єра
Розпочав кар'єру футболіста в різних аматорських командах рідної Країни Басків і незабаром звернув на себе увагу найсильнішої баскської команди — «Атлетіка», але дебюту молодого форварда в основному складі завадила громадянська війна. Деякий час грав у армійській команді «Повернення Сходу» (ісп.Recuperación de Levante), яку зібрали на підконтрольній франкістам території з футболістів, призваних на військову службу. У 1939 році Суареса запросили до «Валенсії», у складі якої провів наступні 11 сезонів у п'ятірці форвардів, що увійшла в історію іспанського футболу як «електрична атака» (ісп.delantera eléctrica) (Віісенте Асенсі, Гільєрмо Горостіса, Епіфаніо Фернандес, Амадео Ібаньєс і сам Едмундо Суарес)[2].
В 1940-ві роки «Валенсія» на рівних конкурувала з тодішніми лідерами іспанського футболу: «Барселоною», мадридським «Атлетіко» та «Севільєю». «Кажани» тричі (1942, 1944, 1947) ставали чемпіонами Іспанії (двічі — 1948, 1949 — команда стала другою, один раз — 1941 — третьою) і двічі виграла Кубок Генералісимуса — 1941 і 1949 (ще тричі — в 1944, 1945 і 1946 роках — дійшовши до фіналу). Обличчям клубу, лідером нападу був саме Едмундо Суарес, габаритний, фізично потужний форвард, який заслужив прізвисько «Мундо» («світ» іспанською). 8 сезонів поспіль (з 1939/40 до 1946/47) ставав найкращим бомбардиром команди (результат, неперевершений досі), двічі — у 1942 (27 голів) і 1944 (28 голів) роках — ставши лауреатом Трофею Пічічі[3].
Завершив професійну ігрову кар'єру в клубі «Алькояно», за який виступав протягом сезону 1950/51 років, але не зміг врятувати команду від вильоту з Ла Ліги.
Виступи за збірну
1941 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної Іспанії. Протягом кар'єри у національній команді, яка тривала усього 2 роки, зіграв за неї 3 матчі, забивши 3 голи[4].
Кар'єра тренера
Розпочав тренерську кар'єру відразу ж після завершення кар'єри гравця, 1951 року, очоливши тренерський штаб клубу «Еркулес».
1964 року «Мундо» став головним тренером «Валенсії», змінивши по ходу сезону на цій посаді іншого відомого в минулому футболіста клубу — Бернардіно Переса. Під керівництвом Суареса «Валенсія» дійшла до фіналу Кубка Ярмарків, де програла «Сарагосі». У 1965 році Едмундо поступився постом головного тренера «Валенсії» Сабіно Баріназі, але через деякий час керівництво клубу знову запросило «Мундо» на посаду тренера, оскільки було невдоволеним невдалим виступом команди в першості. У 1967 році «Валенсія» під керівництвом Суареса завоювала Кубок Іспанії, який став першим і єдиним трофеєм, завойованим «Мундо» на посаді тренера. Вже в 1968 році Суареса звільнили з його поста за низькі спортивні результати команди.
У 1970 році Едмундо недовго працював з клубом «Реал Мурсія».
Останнім місцем тренерської роботи іспанського фахівця стало «Леванте», команду якого Едмундо Суарес очолював як головний тренер 1971 року.
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
