Жером Таро, як і його брат Жан, народився в регіоні Лімузен. Їх охрестили Ернестом і Шарлем. Згодом Шарль Пеґі запропонував їм змінити імена й назватися Жеромом та Жаном (на честь апостола і євангелістаІоанна. Коли 1880 року помер батько братів, мати разом з дітьми переселилася до свого батька — директора Анґулемського імперського ліцею.
Жером Таро навчався спершу в цьому ліцеї, а тоді в паризькому колежі Сент-Барб. 1896 року вступив за конкурсом на відділ літературиВищої нормальної школи.
Здобувши освіту, 1899 року він обійняв посаду викладача в Бухарестському університеті[3], а у 1903-му повернувся до Франції й став професійним літератором.
1898 року вийшов у світ перший твір Жерома й Жана — «Кволий носильник». Після того вони опублікували в журналі Cahiers de la Quinzaine численні оповідання, повісті й романи, у тому числі й «Дінґлі, славетний письменник». 1906 року за цей роман, у якому критикуються погляди Редьярда Кіплінґа та засади британськогоімперіалізму, присуджено Ґонкурівську премію.
У братів Таро на все життя збереглася прив'язаність до рідного краю. 1922-го через поганий догляд зруйнувалася дзвіниця церкви в Сен-Жуньєні, і вони зібрали чимало грошей на ремонт. Робили це охоче, адже в цій церкві охрестили їх обох. 1939 року Жером, будучи вже членом Французької академії, висловив побажання, щоб на руків'ї шпаги, належної академіку, зобразити цю відреставровану дзвіницю.
Брати́ Таро упродовж п'ятдесяти років писали разом. Подавав ідею й починав писати зазвичай молодший Жан, а старший Жером відповідав за те, щоб довести річ до пуття. Невтомні мандрівники, вони побували в багатьох країнах — Палестині, Ірані, Марокко, Румунії, звідки привозили матеріал для репортажів і белетристичних творів. Серед усього виділяються дві серії: марокканська — «Рабат, або Марокканські години», «Маракеш, або Володарі Атласу», «Фес, або Буржуазія ісламу», «Ніч у Фесі» й іспанська — «Іспанські зустрічі», «Страсний тиждень у Севільї» і «Жорстока Іспанія». Велику увагу ці письменники приділяли євреям, їхній культурі та релігії. До творів на цю тему належать, зокрема, «Бар-Кошба», «Тінь хреста», «Коли Ізраїль — король», «Розмова про Ізраїль», «Наступний рік у Єрусилимі», «Саронська троянда», «Коротка історія євреїв», «Коли Ізраїль не король», «Наступний рік у Єрусалимі», «Біля Стіни Плачу».
З решти творів варто згадати такі, як «Світло», «Дрібна шляхта», «Пані-служниця», «Кохані» та «Двозначне признання» — їхню останню книжку, що вийшла в 1951-му, а також твори, присвячені їхнім учителям і побратимам у літературі: «Для вірних Пеґі», «Наш любий Пеґі», «Душа Пеґі», «Мої роки в Барреса», «Для вірних Барресу».
Свого часу братів Таро звинуватили за дух конформізму під час Другої світової війни. Були також звинувачення у расизмі (зокрема, за розділ «Марокканське ґетто» книжки «Маракеш, або Володарі Атласу», перевиданої в 1939 році), антисемітизмі та у прославлянні колоніалізму.[4]
Зазнавши невдачі як кандидат у члени Французької академії 1923-го і програвши Абелеві Боннару в змаганні за місце Ле Ґоффіка в 1932-му, Жером Таро став академіком1 грудня1938, набравши дев'ятнадцять голосів проти п'яти у Фернана Ґреґа й змінивши в кріслі № 31 Жозефа Бедьє. 18 січня1940 Жорж Дюамель передав Жеромові Таро це крісло. У книжці La Vieille Dame du quai Conti («Стара пані з набережної Конті») історик Ле Дюк де Кастрі (Le Duc de Castries) пише, що кандидатура Жерома Таро спершу викликала в академіків сумніви, бо ж, власне кажучи, цей письменник — не що інше, як «половина автора»… Зрештою, зупинилися на тому, що у лави «безсмертних» спершу виберуть Жерома, а згодом, коли буде нагода, і Жана.
