Прокламація 1763 року стосувалася управління колишніми французькими територіями у Північній Америці, які перейшли до Британії, а також регулювання експансії колоністів. Відповідно до документа було створено адміністративно-територіальні одиниці на кількох територіях: провінція Квебек, колонії Західна Флорида та Східна Флорида[7], група колоній на островах Карибського моря — Гренада, Тобаго, Сент-Вінсент та Домініка[8].
Лінія кордону колоній
Королівська прокламація 1763 року визначила межі колоніальної експансії Великої Британії у Північній Америці. Території колишньої колонії Нова Франція на схід від Великих озер та річки Оттава і на південь від Землі Руперта було названо провінцією Квебек. Терени на північ від річки Сент-Джон на узбережжі півострова Лабрадор було передано колонії Ньюфаундленд[9]. Землі на захід від Квебеку і на захід від лінії, що проходить по горах Аллеганах, проголошено індіанською резервацією, де колоністам було заборонено селитися[10].
Лінія прокламації не вважалася постійним кордоном між колоністами та індіанцями; її скоріше мали за тимчасовий кордон, який згодом може бути законно розширений[11][12]. Також цю лінію можна було вільно перетнути[13]. Терени басейнів річок, що впадали в Атлантичний океан, були місцем розселення колоністів, а тих, що впадали в Міссісіпі, — проживання індіанців. Королівська прокламація частково забороняла купівлю-продаж земель індіанців, що викликало проблеми в минулому. Усі майбутні покупки індіанських земель мали здійснюватися за участі представників Корони і тільки на зібраннях індіанців. Колоністам заборонили селитися на індіанських територіях, а колоніальним чиновникам — надавати землі в розпорядження приватним особам без дозволу короля. Спеціально створені земельні компанії просили надати їм землю, але король Георг III їм відмовив[14].
Британські колоністи й земельні спекулянти були проти прийняття прокламації, оскільки британський уряд уже призначив їм гранти на землю. Багато власники компаній в Огайо висловили свій протест губернатору Вірджинії, оскільки вони планували частково заселити ці території для розвитку бізнесу[14]. За лінією прокламації вже було створено чимало поселень[15], деякі з них евакуювали під час повстання Понтіака 1763—1766 років, а крім того, чимало претензій на землю, які владі ще доведеться вирішити. Джордж Вашингтон та його солдати отримали землі за кордоном. Згодом американські колоністи об'єдналися із британськими спекулянтами, щоб просувати у парламенті рішення про відсунення кордону далі на захід[3][16].
Багато колоністів не погоджувалися із західною лінією, встановленою Прокламацією, що спричинило напруженість відносин між ними та корінними народами[21]. У 1763—1766 роках відбулося повстання Понтіака — війна за участі індіанців, головно з району Великих озер, Іллінойської землі та землі Огайо, які не були задоволені повоєнною політикою британців у районі Великих озер після Семирічної війни. Вони змогли захопити велику кількість фортів на водних артеріях, залучених до регіональної торгівлі та експорту товарів до Британії[22]. Лінія, запроваджена Прокламацією, зародилася на стадії ідеї ще до повстання Понтіака, але початок цього конфлікту прискорив прийняття лінії як закону[15].
Calloway Colin G. The Scratch of a Pen: 1763 and the Transformation of North America. — Oxford University Press, 2007. — ISBN 978-0-19-533127-1.
Holton Woody. Land Speculators versus Indians and the Privy Council // Forced Founders: Indians, Debtors, Slaves, and the Making of the American Revolution in Virginia. — UNC Press Books, 1999. — С. 3–38. — ISBN 978-0-8078-9986-1.
