|
Лютневий заколот у Чехословаччині
Лютневий заколот у Чехословаччині або Лютий 1948 (чеськ. Únor 1948, словац. Február 1948); у прокомуністичній історіографії — Звитяжний лютий (чеськ. Vítězný únor[2], словац. Víťazný február) — державний заколот 20-25 лютого 1948 року в Чехословацькій республіці, у результаті якого владу отримала Комуністична партія Чехословаччини. До цього країна лишалась останньою зі східноєвропейських держав, що по Другій Світовій війні були зайняті радянськими військами і де доти влада не належала комуністичному уряду. Лютневий заколот 1948 року став важливою подією чесько-словацької та європейської історії XX століття, що серйозно вплинув на розстановку сил у повоєнній Європі, визначив устрій та розподіл континенту на блоки капіталістичних і соціалістичних держав. Урядова кризаУ лютому 1948 року коаліційний кабінет, до складу якого входили члени усіх великих партій Чехословаччини, зазнав гострої політичної кризи. Спричинила її вимога представників Національно-соціальної партії надати звіт про дії МВС, очолюваного членом Комуністичної партії, оскільки його дії були сприйняті як намагання здійснити політично вмотивовану чистку особового складу[3]. Коли МВС відмовилось виконати вказівку уряду, міністри від Національно-соціальної, Народної та Демократичної партії подали у відставку, маючи на меті тим самим спричинити розпуск кабінету та ініціювати нові вибори. Однак Соціал-демократична партія це рішення не підтримала, і два безпартійних міністри теж, і, таким чином, оскільки свої посади залишили лише 12 із 26 членів кабінету, уряд на чолі з комуністом Клементом Готвальдом зберіг свої повноваження, і прем'єр-міністр висунув вимогу до президента Едварда Бенеша на отримання мандату для заміщення міністрів, які вибули, новими[4]. Політична кризаВикориставши момент, компартія перейшла в наступ, організувавши в усій країні масові мітинги й страйки на підтримку своїх поглядів. Найбільшим заходом став мітинг на Старомєстській площі в Празі 21 лютого, коли, попри аномально холодну для регіону погоду (-25 °C), на майдані зібралось понад 100 тисяч осіб[5]. 24 лютого почався одногодинний страйк на підтримку комуністів, у якому взяли участь понад 2,5 мільйонів осіб[6]. Після запеклих дискусій Соціал-демократична партія перейшла на бік комуністів, а тим часом змінилось партійне керівництво і в Національно-соціальній, і в Народній партіях, де гору взяли прихильники спілки з Компартією[7]. НаслідкиПід загальним тиском і загрозою нового загального страйку Едвард Бенеш вимушений був прийняти відставку кабінету й затвердити новий склад уряду, в якому комуністи отримали вже 11 посад[8]. 27 лютого новий уряд було приведено до присяги. Відразу потому розпочалися гоніння опозиціонерів, і близько 250 тисяч членів опозиційних партій були позбавлені роботи, 3 тисячі осіб змушені були емігрувати[9] Чехословаччиною керувала переможна Комуністична партія Чехословаччини аж до Оксамитової революції 1989[10]. Відразу переворот став синонімом Холодної війни. Втрата останньої ліберальної демократії у Східній Європі стала глибоким шоком для мільйонів людей на Заході. Вдруге за десятиліття очі Заходу побачили незалежність і демократію Чехословаччини, знищенимі іноземною тоталітарною диктатурою, яка мала намір панувати над маленькою країною (хоча, на відміну від 1938–1939, KSČ виконала більшу частину «брудної роботи»[11][12]). Реакція міжнародної спільнотиПопри поширену думку про причетність Радянської армії до подій так званого «Звитяжного лютого», підрозділів радянських військ на території Чехословаччини на той час не було[13] (хоча це не стосується радянських радників та інших військових фахівців), і, попри прохання Готвальда, СРСР відмовився навіть провести маневри у прикордонній зоні[14]. США, Французька республіка та Велика Британія обмежились моральним засудженням дій компартії[15]. Оцінки в історіографіїЗа аналогією з Жовтневим заколотом 1917 року в Російській республіці існує широкий спектр оцінок подій «Лютого 1948 року» в Чехословаччині. Для прикладу можна навести два крайні погляди (перший є застарілим і характерним для радянської та ЧССРівської історіографії, другий — сучасний, як у національних історіографіях — чеській та словацькій —, так і в європейській):
НотаткиПримітки
Література
|
||||||||||||||||||||||||||||||
