Народився 16 вересня 1970 року в Одесі. Вихованець СДЮШОР «Чорноморець» (Одеса). Перші тренери — Е. Лучин та Ю. Скорик. Футбольну кар'єру розпочав у клубі другої ліги СКА (Одеса), проте вже в середині 1987 року перейшов до принципового суперника одеських армійців, «Чорноморця». Дебют Никифорова в чемпіонаті СРСР відбувся 30 червня 1988 року в Москві в матчі проти столичного «Локомотива», на 59-й хвилині він замінив свого старшого брата Олександра Никифорова[1]. Разом з «Чорноморцем» завоював путівку до Вищої ліги. Перед молодим гравцем відкривалося яскраве футбольне майбутнє, й у 1988 році він перейшов до київського «Динамо», яким керував Валерій Лобановський. Втім, Юрій переважно виступав за дубль киян, а у 1989 році зіграв 2 поєдинки в першій команді. Того ж року повернувся до «Чорноморця», де виступав на позиції захисника. У 1991 році зайняв з ним 4-е місце в чемпіонаті, а в 1992 році, після здобуття Україною незалежності, разом з одеситами став першим володарем кубку України.
На початку 1993 року Никифоров виїхав до Росії, де став лідером оборони московського «Спартака». Вперше в футболці москвичів вийшов на поле 8 березня 1993 року в програному (0:2) виїзному поєдинку першого туру у Вищій лізі проти ростовського «Ростсельмаша». Юрій вийшов на поле на 46-й хвилині, замінивши Іллю Цимбаларя[2]. У складі «червоно-білих» Олег Романцев використовував Юрія на різних позиціях — від захисника до півзахисника. Вже в своєму дебютному сезоні у складі москвичів Никифоров виграв чемпіонат Росії та дебютував у розіграші Ліги чемпіонів. 1994 рік також виявився для Юрія успішним — «Спартак» став чемпіоном Росії та володарем кубку Росії. Відзначився й дебютним голом у футболці «Спартака», 3 серпня 1994 року на 17-й хвилині переможного (6:2) виїзного поєдинку 18-о туру Вищої ліги проти «Уралмаша»[3]. У 1995 році разом з москвичами зайняв 3 місце, а у 1996 році втретє в кар'єрі став переможцем чемпіонату Росії. Протягом 4 років у складі «Спартака» зіграв 85 матчів та відзначився 16-а голами. Після сильного для «Спартака» сезону 1995/96 років — 1/4 фіналу в Лізі чемпіонів — на Никифорова звернули увагу західноєвропейські клуби.
Влітку 1996 року перейшов до іспанського«Спортінга» (Хіхон). В іспанському клубі виступав разом з Ігорем Ледяховим та Дмитром Черишевим. У Ла-Лізі свій перший матч провів 2 вересня, в якому «Спортінг» на виїзді з рахунком 3:2 переміг «Еспаньйол». Того сезону хіконський колектив був аутсайдером чемпіонату, але Никифоров допоміг йому зберегти прописку у вищому дивізіоні іспанського футболу. Проте, вже наступного року «Спортінг» посів останнє 20-е місце й вилетів до Сегунда Дивізіону. Юрій за ці два сезони відіграв 65 матчів, але не побажав виступати в нижчому дивізіоні.
У 1998 році Никифоров підписав контракт з ПСВ (Ейндговен), в якому виступав разом зі своїм співвітчизником — Дмитром Хохловим. Команда регулярно грала в Лізі чемпіонів, але без особливого успіху. Набагато краще в Юрія й ПСВ йшли справи в національних футбольних змаганнях. У 1999 році разом з ейндговенцями зайняв 3-є місце в національному чемпіонаті, а роком пізніше завоював свій перший титул чемпіона Нідерландів. У сезоні 2000/01 років ПСВ захистив чемпіонський титул, а в 2002 році — став віце-чемпіоном. У 2001 році за Юрія пропонував 10 мільйонів доларів англійський «Лідс Юнайтед», але в останній момент трансфер зірвався й гравець продовжив виступати за ПСВ. По завершенні контракту з ПСВ на правах вільного агента перейшов у «Валвейк» (під керівництвом Мартіна Йола), у складі якого провів 29 поєдинків та відзначився 1 голом. Але по завершенні сезону Никифоров вирішив, що Нідерланди йому набридли, й настав час для нового виклику у кар'єрі. У 2003 році він виїхав до Японії. Підписав контракт з «Урава Ред Даймондс». Там у 2004 році отримав важку травму, через яку не грав протягом пів року. Тим не менше, у складі японського клубу встиг стати володарем Кубку Джей-ліги. Але наслідки травми дали про себе знати, і у січні 2005 року Юрій заявив про завершення ігрової кар'єри.[4].
Кар'єра в збірній
У 1987 році, частково завдяки грі 17-річного Юрія, якому аплодував Пеле, юнацька збірна СРСР стала чемпіоном світу з футболу серед юніорів[5]. Никифорову на тому турнірі також вдалося стати найкращим бомбардиром турніру (5 голів у 6 матчах). Незважаючи на те, що ФІФА приз найкращого бомбардира на тому турнірі вручив гравцеві збірної Кот-д'Івуара — Мусса Траоре, саме Никифоров може вважатися найкращим бомбардиром турніру, оскільки забив 5 м'ячів провівши на полі 499 хвилин, тоді як африканський гравець забив 5 м'ячів, провівши на полі 570 хвилин[6]. Через рік (1988) Юрій у складі збірної СРСР стає чемпіоном Європи серед юніорів.
У збірній СРСР дебютував 11 вересня 1990 року в переможному (2:0) поєдинку проти Норвегії. За збірну України зіграв 3 гри. Дебютував 29 квітня 1992 року в товариському матчі зі збірною Угорщини (1:3). Це був перший матч в історії збірної України. Перед матчем Юрію, як чинному на той момент капітану базового клубу національної збірної — одеського«Чорноморця», було запропоновано вивести команду на гру з капітанською пов'язкою. Однак, Никифоров відмовився, заявивши, що одна справа клуб, інше — збірна. Один з футболістів збірної Росії, чий підпис стояв під «Листом чотирнадцяти». У 1994 році отримав запрошення від Павла Садирина на Чемпіонат світу в США. Виступав там у всіх трьох поєдинках Росії: програних (0:2) з Бразилією та зі Швецією (1:3), а також у виграному (6:1) з Камеруном. У 1996 році на Євро 96 зіграв у двох матчах: з Німеччиною (0:3) та Чехією (3:3).
Останній великий турнір для Никифорова відбувся 2002 року. На Чемпіонаті світу 2002 року був гравцем стартового складу й зіграв 3 поєдинки: з Тунісом (2:0), Японією (0:1) і Бельгією (2:3).
У складі збірної СРСР зіграв 6 матчів, збірної СНД — 4, а в складі збірної Росії — 55 матчів (6 голів). У 2005 році був гравцем збірної Росії з пляжного футболу[7].
Стиль гри
Універсальний гравець, за свою кар'єру виступав на різних позиціях на полі — від нападника до захисника.
Атлетичної статури, вміло діє позиційно, був стрижневим гравцем оборони. Сильний раптовими підключеннями до атак, володіє потужним ударом з правої ноги, часто реалізує штрафні удари.
Після завершення кар'єри оселився в іспанському місті Хіхон. Деякий час працював в агентській фірмі, займався бізнесом[9], грав за ветеранів місцевого «Спортінга»[10].
У січні 2014 року проходив навчання у Вищій школі тренерів в Росії, після чого працював у павлодарському «Іртиші». Потім допомагав Дмитру Хохлову в «Кубані», до якого приєднався і в роботі з «Динамо-2», а також з молодіжним складом «Динамо». 7 жовтня 2017 року ввійшов до тренерського штабу Дмитра Хохлова, після призначення останнього головним тренером основної команди московського«Динамо»[11].
