|
Роуз О'Нілл
Роуз Сесіл О'Нілл (нар. 25 червня 1874 — пом. 6 квітня 1944) — американська карикатуристка, ілюстраторка, художниця і письменниця. Вона побудувала успішну кар'єру журнального та книжкового ілюстратора і в молодому віці стала найвідомішою та найбільш високооплачуваною жінкою-ілюстратором у США, яка працювала на комерційній основі. О'Нілл заробила статок і міжнародну славу, створивши Кьюпі, найвідомішого персонажа коміксів до появи Мікі Мауса[4]. Донька продавця книг і домогосподарки, О'Ніл виросла в сільській місцевості Небраски. Вона проявляла інтерес до мистецтва в ранньому віці, а у п'ятнадцять років шукала кар'єру ілюстратора в Нью-Йорку. Її комікси про персонажа Кьюпі, які вперше з'явилися у «Ледіс хоум джорнал» у 1909 році, пізніше були виготовлені у вигляді порцелянових ляльок у 1912 році німецькою компанією з виробництва іграшок JD Kestner, пізніше їх виготовляли також з композитного матеріалу та целулоїду. Ляльки були шалено популярні на початку XX століття та вважаються однією з перших масових іграшок у США. О'Нілл також написала кілька романів і поетичних книжок, а також брала активну участь у русі за жіноче виборче право. Деякий час вона була найбільш високооплачуваною жінкою-ілюстратором у світі після успіху ляльок Кьюпі[5]. О'Нілл зарахували до Національної зали слави жінок[6]. У 2022 році на Comic Con у Сан-Дієго Роуз О'Нілл зарахували до Зали слави нагород Айснера як піонерку коміксів[7]. Ранні рокиРоуз Сесіл О'Нілл народилася 25 червня 1874 року в Вілкс-Барре, штат Пенсільванія у сім'ї Вільяма Патріка Генрі та Еліс Сесилії Асенат Сенія Сміт О'Нілл «Мімі». У неї було дві молодші сестри, Лі та Калліста, і три молодших брати: Г'ю, Джеймс і Кларенс. Її батько був книготорговцем ірландського походження, який любив літературу, мистецтво та театр. Її мати була талановитим музикантом, акторкою та вчителем[4]. О'Нілл розкрила свої таланти та любов до мистецтва та письменства в дуже юному віці. У тринадцять років вона взяла участь у конкурсі дитячого малюнку за підтримки "Омаха геральд"[8], і отримала перший приз за свій малюнок «Спокуса, що веде до прірви»[9]. Протягом двох років О'Нілл створювала ілюстрації для місцевих видань Омахи «Ікселсіо» і «Грейт дівайд», а також для інших періодичних видань, отримавши цю роботу за допомогою редактора "Омаха ворлд-геральд" і артдиректора журналу «Everybody», який був суддею на конкурсі. Дохід допомагав сім'ї, яку батько насилу утримував[10]. О'Нілл навчалася в школі при монастирі Святого Серця в Омасі[11]. Кар'єраПереїзд до Нью-Йорка.jpg) Щоб допомогти розвивати таланти та розпочати кар'єру доньки, у 1893 році батько привіз її до Нью-Йорка. Вони зупинилися в Чикаго, де відвідали Всесвітню виставку. На ній вона вперше побачила великі картини та скульптури. які до цього зустрічала в книжках свого батька. Потім О'Нілл залишили жити в монастирі Сестер Св. Регіса в Нью-Йорку[12]. Черниці супроводжували її до різних видавництв, щоб продати роботи з портфоліо з шістдесяти малюнків. Вона змогла продати малюнки численним видавництвам і почала приймати замовлення[9]. 19 вересня 1896 року комікс О'Нілл з'явився у журналі «Трус». Це означало, що вона стала першою американкою, яка опублікувала комікс[13]. Поки О'Нілл жила в Нью-Йорку, її батько заявив про права на садибу на невеликій ділянці землі в пустелі Озарк на півдні Міссурі. Через рік, коли О'Нілл навідалась туди, вона стала відомою як «Боннібрук»[14]. У цей час О'Нілл досягла значного успіху, приєднавшись до команди «Пак», американського гумористичного журналу, де вона була єдиною жінкою[15]. У 1909 році вона почала працювати над створенням реклами для бренду Jell-O[16] та робила ілюстрації для журналів «Гарперс» і «Лайф»[17]. Перші ілюстраціїУ 1892 році, перебуваючи в Омасі, О'Нілл зустріла Грея Латама з Вірджинії, з яким побралася у 1896 році. Він відвідав О'Нілл у Нью-Йорку та продовжував писати їй, коли вона поїхала побачитись з родиною в Міссурі. Після того, як батько Летама поїхав до Мексики знімати фільми, він поїхав до Боннібрука у 1896 році. Турбуючись про благополуччя своєї родини, О'Нілл відправляла значну частину своєї зарплати додому[18].  У наступні роки в О'Нілл зростала незадоволеність Латемом, оскільки йому подобалося «жити на широку ногу», грати в азартні ігри, дотримувався стилю життя плейбоя. Вона з'ясувала, що Латем, з його дуже дорогими смаками, витрачав її зарплату на себе. О'Нілл переїхала до округу Тейні, штат Міссурі, де у 1901 році подала на розлучення, повернувшись до Боннібрука. Латем помер того ж року, і деякі джерела стверджують, що О'Нілл овдовіла[17]. Наприкінці 1901 року О'Нілл почала отримувати поштою анонімні листи та подарунки[19]. Вона дізналася, що їх надсилав Гаррі Леон Вілсон, помічник редактора «Пак». О'Нілл і Вілсон почали зустрічатися й одружилися у 1902 році[20]. Після медового місяця в Колорадо вони переїхали у Боннібрук, де жили наступні кілька зим. Протягом перших трьох років Вілсон написав два романи, «Леви Господа» (1903) і «Бос Малої Аркаді» (1905), до яких О'Нілл малювала ілюстрації[17]. Один із пізніших романів Вілсона, «Рагглс з Ред Геп», став популярним і його екранізували кілька разів, включно з німим кіно, «звуковим кіно» з Чарльзом Лоутоном у головній ролі, і зняли ремейк «Франт» з Люсіль Болл і Бобом Гоупом у головних ролях. Пара розлучилася у 1907 році[21]. У 1904 році О'Нілл опублікувала свій перший роман «Любов Едві», який вона також проілюструвала[22]. У рецензії 1905 року у «Book News» відзначили, що ілюстрації О'Нілл «володіють рідкісною широтою співчуття та розуміння людства»[22]. Кьюпі й успіх У XIX столітті з появою можливості отримання освіти, жінки-художниці стали частиною професійних підприємств, а деякі заснували власні мистецькі асоціації. Витвори мистецтва, створені жінками, вважалися неповноцінними, і для подолання цього стереотипу, жінки стали, за словами історика мистецтва Лаури Прієто, «дедалі голосніше та впевненіше» просувати свої роботи. Багатьох художниць, зокрема й О'Нілл, можна схарактеризувати як приклад освіченої, сучасної та незалежної «нової жінки» — форми гендерної ідентичності, яка виникла у той час[23][24]. За словами Прієто, художники «відіграли вирішальну роль у представленні „нової жінки“, як малюючи образи, так і демонструючи цей новий тип у своєму власному житті»[24]. Наприкінці XIX — на початку XX століття близько 88 % передплатників 11 000 журналів і періодичних видань були жінками. Коли жінки увійшли до спільноти художників, видавці приймали їх на роботу для створення ілюстрацій, які зображували світ з точки зору жінки. Іншими успішними ілюстраторами були Дженні Огаста Браунскомб, Джессі Віллкокс Сміт, Елізабет Шиппен Грін і Вайолет Оклі[25]. У 1908 році О'Нілл почала зосереджуватися на створенні оригінальних творів мистецтва в умовах руху «Нова жінка» та руху суфражисток, і саме в цей період вона створила химерних персонажів Кьюпі, завдяки яким стала відомою[26]. Їх назва, «Кьюпі», походить від імені Купідон, римського бога кохання[27]. За словами О'Ніл, вона стала одержима ідеєю героїв-херувимів, аж до того, що бачила їх у снах: «Я так багато думала про Кьюпі, що мені наснилися вони, де вони виконували акробатичні номери на покривалі мого ліжка. Одна сиділа на моїй руці»[28]. Вона описала їх як «свого роду маленьку фею, єдина мета якої - навчити людей бути веселими та добрими водночас»[5]. Персонажі Кьюпі дебютували у вигляді коміксів у 1909 році в номері «Ледіс хоум джорнал»[23]. Подальші публікації коміксів про Кьюпі у «Woman's Home Companion» і «Гуд Хаус Кіпінг» допомогли швидко стати популярними[29][30]. У 1912 році JD Kestner, німецька порцелянова компанія, почала виробництво ляльок Кьюпі, і того року О'Нілл приїхала на завод у Вальтерсгаузені, щоб контролювати їхнє виробництво[5]. Пізніші версії ляльок виготовлялися з композитних матеріалів та целулоїду. Кьюпі стала однією з перших масових іграшок у США[31]. У міру того, як О'Нілл досягла слави, вона здобула суспільну репутацію богеми та стала палкою захисницею прав жінок[5][32]. Успіх Кьюпі накопичив їй статок у розмірі 1,4 мільйона доларів[26], на які вона придбала нерухомість, зокрема Боннібрук, квартиру у Гринвіч-Вілледж, замок Карабас у Коннектикуті та віллу Нарциссус (куплену у Чарльза Керіла Коулмана) на острів Капрі, Італія[33]. На піку успіху Кьюпі О'Нілл стала найбільш високооплачуваною жінкою-ілюстратором у світі[5][34]. О'Нілл була добре відома в артистичних колах Нью-Йорка, і завдяки її співпраці вона стала джерелом натхнення для пісні «Rose of Washington Square»[29]. Париж і подальша кар'єраО'Нілл продовжувала працювати, навіть у найбагатші роки, досліджуючи різні види мистецтва. Вона навчилася скульптурі в Огюста Родена та мала кілька виставок скульптур і картин у Парижі та США[26]. Ці роботи були більш експериментальними за своєю природою, і значною мірою під впливом снів і міфології[29]. З 1921 до 1926 роки О'Нілл жила у Парижі[29]. Перебуваючи там, її обрали членом Спілки колоніальних художників у 1921 році, її скульптури виставлялись у галереях Девамбез у Парижі та Вальдштейна у Нью-Йорку у 1921 та 1922 роках відповідно[17]. У 1927 році О'Нілл повернулася до США та до 1937 року постійно жила у Боннібруку. До 1940-х років вона втратила більшість своїх грошей і майна, частково через марнотратство, а також через витрати на повне утримання своєї сім'ї, свого оточення «мистецьких» прихильників і першого чоловіка[18]. Велика депресія також завдала шкоди статкам О'Нілл. У той період О'Нілл з жахом побачила, що її роботи більше не мали попит. Після тридцяти років популярності феномен персонажа Кьюпі зник, а фотографія замінила ілюстрацію як комерційний засіб. О'Нілл експериментувала зі створенням нової ляльки, зрештою створивши маленького Хо Хо, немовля-будду, яке посміхалося. Однак перш ніж вдалося завершити плани виробництва нової маленької фігурки, фабрика згоріла дотла[35]. Особисте життя О'Нілл стала видатною особистістю в Бренсоні, штат Міссурі, жертвуючи свій час і твори мистецтва Озаркській школі у Пойнт-Лукаут, Міссурі, і залишаючись активною в місцевій мистецькій спільноті[34]. 6 квітня 1944 року О'Нілл померла від серцевої недостатності внаслідок паралічу в будинку свого племінника в Спрінгфілді, штат Міссурі[36]. Її поховали на сімейному цвинтарі на території садиби Боннібрук поряд із матір'ю та кількома членами родини[36][37]. Садибу Боннібрук додали до Національного реєстру історичних місць у 1997 році[38]. Опубліковані праціЯк автор та ілюстратор
Тільки як ілюстратор
Примітки
Джерела
Додаткова література
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
