2А51
2А51 — 120 мм гармата-гаубиця—міномет. Розроблена у конструкторському бюро Заводу №172 під науковим керівництвом Центрального науково-дослідницького інституту «Точного машинобудування».
Історія створення
У 1950-ті—1960-ті роки в Радянському союзі були розпочаті роботи зі створення нового типу універсальних гармат. Гармати повинні були виконувати різний перелік завдань, для цього вони повинні були поєднувати в собі властивості гармат, гаубиць і мінометів. Перш за все такий клас гармат був необхідний в повітряно-десантних військах, тим більше, що самохідні гармати, які знаходилися тоді на озброєнні, АСУ-57 і АСУ-85 були насамперед протитанковими засобами боротьби і не відповідали сучасним вимогам ведення бою. Буксирувана артилерія також не могла повністю задовольнити потреби десантників, так як не забезпечувала необхідний рівень захисту розрахунків від вогню противника, а також швидку зміну вогневої позиції[1].
Спочатку завдання оснащення ПДВ новою артилерією намагалися вирішувати за допомогою класичних рішень шляхом установки 122 мм гаубиці 2А32 і 120 мм міномета на модифіковане шасі БМД-1. Однак після невдачі в розробці самохідної гаубиці 2С2 «Фіалка» і самохідного міномета «Конвалія» стало ясно, що в ПДВ необхідна 120 мм артилерійська система, яка поєднує в собі властивості міномета і гармати гаубиці. У зв'язку з цим в 1969 році приймається програма розвитку озброєнь і техніки СРСР. В рамках програми проводиться науково-дослідна робота під шифром «Купол—2», метою якої є з'ясування обґрунтованості використання 120-мм самохідної артилерійської гармати в складі ПДВ. У період з 1972 по 1975 роки ЦНДІТОЧМАШ проводить НДР з шифром «Гармата-постріл». Роботами керував А. Г. Новожилов[1].
Прототип нової 120 мм гармати (внутрішньозаводське позначення Д—64) для установки в шасі самохідної гаубиці 2С2 «Фіалка» розроблявся в ОКБ-9 під керівництвом Голубєва В.А.[2] Однак, після зміни керівництва ОКБ-9 відмовилося від співпраці і розробки нової гармати, тому остаточним варіантом гармати займалося конструкторське бюро Заводу № 172 під керівництвом Калачнікова Ю.М. Гармата являла собою нову артилерійську систему з унікальним балістичним рішенням «Гармата—постріл», яке досягається за рахунок готових нарізів на провідному паску боєприпасів. Розробку боєприпасів під нову артилерійську систему вело Державне науково-виробниче підприємство «Базальт». У 1979 році гармата 2А51 була прийнята на озброєння Радянської армії в складі самохідної артилерійської гармати 2С9 «Нона—С»[1].
Опис конструкції
Основними вузлами гармати 2А51 є[3]:
- Ствол
- Затвор
- Пневмообладнання
- Електрообладнання
- Накатник
- Гальмо відкату
- Люлька
- Огорожа
- Підйомний механізм
Ствол гармати являє собою трубу з'єднану з казенником муфтою. У казеннику розташований вертикально-клиновий затвор з рамою затвора, на якій закріплений пластичний обтюратор порохових газів. Рама жорстко з'єднана з пневматичним циліндром, що призводить її в рух за допомогою стиснутого повітря. Основною функцією рами є досилання пострілів в камору. Постріл з гармати може проводитися як в ручну, так і електроспуском. Копірна напівавтоматика затвора призначена для відкривання затвора при накаті після пострілу гармати. Для першого заряджання справа на казеннику розташований важіль ручного відкривання клина. Люлька зварна, в циліндричній частині розташовані місця кріплення штоків противідкатних пристроїв, електроповітряних клапанів і сектора підйомного механізму. У задній частині люльки болтовим з'єднанням закріплено огорожу. Конструкція огорожі зварена з алюмінієво-магнієвого сплаву. На огорожі встановлено розміщені елементи ударно-спускового механізму, лінійка для вимірювання довжини відкату, а також механізм блокування спуску. Противідкатні пристрої складаються з гідравлічного гальма відкату веретенного типу, шток якого закріплений в люльці, а циліндр в казеннику гармати, і з пневматичного накатника, розміщеного в розточці казенника. Для дотримання встановленого режиму стрільби на гарматі розміщено електрообладнання, яке сигналізує про перегрів ствола, а також механізми блокування. Для запобігання загазованості бойового відділення, гармата 2А51 забезпечена пневматичною системою примусового продування ствола[3].
Боєприпаси
Таблиця ТТХ пострілів, які використовують у гарматі 2А51[4][5][6][7][8]
|
Індекс
|
Тип боєприпасу
|
Вага снаряда, кг
|
Дальність, км
|
Площа ураження живої сили, м²
|
Площа ураження техніки, м²
|
Бронепробиття, мм
|
Постріли сімейства гармат «Нона»
|
3ВО32
|
касетний з КОБЕ
|
23,3
|
0,2—8,0
|
2800
|
—
|
100
|
3ВОФ54
|
ОФС
|
19,8
|
1,1—8,8
|
2200
|
2100
|
—
|
3ВОФ54-1
|
ОФС
|
19,8
|
1,1—8,8
|
4400—6600
|
2100
|
—
|
3ВОФ55
|
ОФ АРС
|
19,8
|
0,7—12,8
|
1800
|
1700
|
—
|
3ВОФ55-1
|
ОФ АРС
|
19,8
|
0,7—12,8
|
3600—5400
|
3400—5100
|
—
|
3ВБК14
|
кумулятивний
|
13,1
|
0,04—1,0
|
—
|
—
|
600
|
3ВОФ119
|
термобарічний
|
20,1
|
1,1—8,8
|
|
|
|
Керовані снаряді і міни
|
3ВОФ112
|
ОФС
|
25
|
9—12
|
|
|
|
КМ-8 «Грань»
|
ОФМ
|
27
|
1,5—9
|
|
|
|
Мінометні міни
|
3ВОФ79
|
ОФМ
|
16
|
0,45—7,1
|
1500
|
200
|
—
|
53-ВОФ-843Б
|
ОФМ
|
16
|
0,45—7,1
|
1500
|
200
|
—
|
3ВОФ68
|
ОФМ
|
16,1
|
0,45—7,1
|
2250
|
1200
|
—
|
3ВОФ53
|
ОФМ
|
16,1
|
0,45—5,7
|
2250
|
1200
|
—
|
3ВОФ69
|
ОФМ
|
16,1
|
7,0
|
1700
|
700
|
—
|
3ВОФ57
|
ОФМ
|
16,1
|
0,45—5,6
|
1700
|
700
|
—
|
3В34
|
запалювальна міна
|
16,3
|
0,45—5,7
|
—
|
—
|
—
|
3ВС24
|
освітлювальна міна
|
16,3
|
1,0—5,4
|
—
|
—
|
—
|
53-ВД-543
|
димова міна
|
16,6
|
1,0—5,7
|
—
|
—
|
—
|
3ВД17
|
димо-куряща міна
|
16,1
|
6,8
|
—
|
—
|
—
|
3ВД16
|
дімо-куряща міна
|
16,1
|
1,0—5,4
|
—
|
—
|
—
|
Примітки
Література
- Броня крылатой пехоты // Техника и вооружение : журнал. — Москва, 2007, 2008. — № №12, №№1, 2. Архівовано з джерела 16 березня 2011. Процитовано 30 березня 2016.
- 2А51 ТО. 120-мм орудие 2А51. Техническое описание и инструкция по эксплуатации. — Военное издательство Министерства обороны СССР, 1986. — 105 с.
- ВТС РГ № 097. Временные таблицы стрельбы для равнинных и горных условий 120-мм самоходного артиллерийского орудия 2С9. — Второе издание, стереотипное. — Военное издательство Министерства обороны СССР, 1989. — 368 с.
|
|