Петро Григорович Григоренко народився в селі Борисівці Приморського району (тепер село Приморської міської громадиБердянського району) Запорізької області в селянській сім'ї. Працював слюсарем, кочегаром, зчіплювачем вагонів, помічником машиніста паровоза в залізничному депо в Юзівці. Працював політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників[6].
У 1922 році був одним з організаторів комсомольського осередку у своєму селі, у 1929—1931 роках — членом Центрального комітету ЛКСМУ. Від 1927 року — член Комуністичної партії[7].
Закінчив Московську військово-технічну академію (1931—1934 рр.). У 1934—1937 рр. — у Білоруському військовому окрузі, у 1936—1937 роках — командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону[6]. У 1937—1939 роках був слухачем Академії Генерального штабу[7].
У 1938 році домігся прийому у генерального прокурора А. Я. Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС у Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, якого було заарештовано за політичними звинуваченнями, але потім звільнено. Після цієї розмови низку організаторів репресій у Запоріжжі самих було заарештовано. Пізніше Григоренко писав:
Тільки через багато років я зрозумів, що справа кінчилася, на моє повне задоволення, тільки завдяки тому, що моя заява за часом збіглася зі зміною верховної влади в НКВС. Це вже діяла берієвська мітла. І мела вона в першу чергу тих, хто «нечисто» працював, хто допустив розголошення внутрішніх таємниць НКВС. Я не розумів також того, що сам ходив в цей час по вістрю ножа.
З грудня 1943 року був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт). У лютому 1944 року був важко поранений і вирушив на лікування. З серпня 1944 року був начальником штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Брав участь у боях у Карпатах. У лютому 1945 року отримав звання полковника[6].
У 1945—1961 роках — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Від 1948 року — кандидат військових наук. Від 1959 року — начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. Автор 83 робіт із військової історії, теорії та кібернетики. У серпні 1961 року захистив докторську дисертацію[7].
Початок дисидентської діяльності
Після XX з'їзду КПРС прийшов до висновку про невідповідність радянської системи ідеалам ленінізму. 7 вересня 1961 року виступив на партійній конференції Ленінського району м. Москви. У виступі закликав підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями; вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади та незмінюваність. На вимогу присутніх на конференції представників ЦК КПРС був позбавлений депутатського мандата «за політичну незрілість». Був усунутий від викладання в академії, отримав сувору догану по партійній лінії та в січні 1962 року[9] був переведений у Далекосхідний військовий округ[10]. Обіймав посаду начальника оперативного відділу штабу армії, що дислокувався в Уссурійську[9].
Знаходячись у відпустці в Москві восени 1963 року, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». До неї ввійшли сини Григоренка та декілька їхніх друзів — студентів та офіцерів. Склав сім листівок, у яких ішлося про бюрократичне переродження держави, каральну політику стосовно учасників заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі, причини продовольчої кризи в СРСР. Листівки були розтиражовані (тиражем до 100 примірників) та поширені в Москві, Владимирі, Калузі, а також у військових частинах Ленінградського і Середньоазіатського округів[10].
Перший арешт
КДБ затримав Григоренка 1 лютого 1964 року в аеропорту Хабаровська та доправив до Москви, де Григоренко поміщений у внутрішню в'язницю КДБ. На першому допиті відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичастного «покаятися» та уникнути арешту й суду. Йому інкримінували «виготовлення рукописного тексту листівки антирадянського змісту». На допиті заявив, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими[6]. Був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР та направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут імені В. П. Сербського. 19 квітня 1964 року судово-психіатрична експертиза визнала його неосудним із діагнозом: «Параноїдальний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». Інші члени «Спілки боротьби за відродження ленінізму» були визнані «такими, що потрапили під вплив душевнохворого» і піддалися позасудовим переслідуванням[11].
Ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР 17 липня 1964 р. був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню[10].
Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 серпня 1964 року[11] розжалуваний у рядові, позбавлений нагород та пенсії.
Після усунення від посади М. С. Хрущова 22 квітня 1965 року був звільнений із лікарні як такий, що одужав. Після цього працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні[12].
Початок правозахисної діяльности
Навесні 1966 року О. Добровольський, з яким Григоренко познайомився під час ув'язнення у психіатричній лікарні, познайомив його з В. К. Буковським, який увів його в коло московських дисидентів. Григоренко почав читати самвидав. Дізнавшись про репресії народів СРСР за часів Сталіна, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину[13].
Восени 1967 року написав памфлет «Приховування історичної правди — злочин перед народом!», у якому детально проаналізував причини поразок Червоної армії в початковий період війни й вказав на безпосередніх винуватців — Сталіна і його воєначальників. Памфлет був поширений у самвидаві[13].
У 1967—1968 роках був одним з організаторів і активним учасником петиційної кампанії на захист підсудних на процесі Гінзбурга — Галанскова. Також виступав на захист А. Т. Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів[13].
Разом із письменником Олексієм Костеріним адресував Консультативній нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968 року) заяву, в якій вони просили надати їм можливість виступити. Не отримавши відповіді, вони написали звернення до комуністів СРСР та інших країн, у якому йшлося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу»[13].
Підтримав «Празьку весну». Був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», в якому віталися зміни в цій країні. Написав листа А. Дубчеку з порадами щодо оборони країни у випадку радянської інтервенції, передав його в посольство Чехословаччини в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох», закликав домагатися виводу радянських військ із Чехословаччини[13].
Брав активну участь у русі кримських татар за повернення в Крим. 17 травня 1968 року був присутній на демонстрації кримських татар перед будинком ЦК КПРС у Москві та зажадав, щоб його затримали разом з учасниками акції[14].
Влітку 1968 року збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання. Підготував інформацію про це для західних ЗМІ[14].
Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, та виголосив там промову. Упорядкував збірник «Памяти А. Е. Костерина», що вийшов у самвидаві в листопаді 1968 року. Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації[14].
Виступаючи на мітингу в Сімферополі до 100-ліття від дня народження Григоренка Мустафа Джемілєв сказав:
«Завдяки Петру Григоренку радянській владі не вдалося створити міжнаціональну напругу між кримськими татарами та українцями. Хоча кримських татар, які поверталися, викидала з Криму і зносила бульдозерами будинки саме влада України, кримські татари чітко бачили межу між чиновниками, що вислужувалися перед Кремлем, і справжніми представниками цього народу»[15].
Наприкінці 1968 р. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)». Вона увійшла до книжки Н. Є. Горбаневської «Полудень»[14].
19 листопада 1968 року в московській квартирі Григоренка був проведений обшук, під час якого вилучили весь архів.
Другий арешт
Навесні 1969 року на прохання кримських татар та попри погрози КДБ, вилетів у Ташкент, щоб взяти участь у суді над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника[14].
7 травня 1969 року був заарештований у Ташкенті та поміщений до слідчого ізолятора КДБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня голодував на знак протесту проти незаконного арешту. Григоренка піддали примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Спромігся передати на волю свій тюремний щоденник — згодом він був опублікований у «Хронике текущих событий».
Судово-психіатрична експертиза, проведена у Ташкенті, визнала його осудним. Оскільки це не влаштовувало владу, у жовтні 1969 року був етапований до Москви. Експертиза, проведена в інституті імені В. П. Сербського, визнала результати попередньої експертизи помилковими. 4 грудня 1969 року знову був переведений у Ташкент. 27 лютого 1970 року ухвалою Ташкентського міського суду був спрямований на примусове лікування в Черняховську спеціалізовану психіатричну лікарню (Калінінградська областьРРФСР)[16].
Після арешту Григоренка в СРСР і за кордоном почалася кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю, вимагали його звільнення під час демонстрації 6 червня 1969 року на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві розповсюдилися дві праці, присвячені Григоренку — «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана[16].
6 жовтня 1969 року у магазині ГУМ (Москва) два скандинавських студенти прикували себе до огорожі та розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 року у Москві та Ленінграді пройшли подібні акції італійських, норвезьких і бельгійських правозахисників. На захист Григоренка виступив академік А. Д. Сахаров — з цього виступу розпочалася його правозахисника діяльність[16].
У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка». Згодом відповідальність за неї узяв на себе Семен Глузман[17]. У 1971 році Буковський передав на Захід історії хвороб кількох дисидентів, визнаних неосудними, серед них — Григоренка. У 1973 році на Заході вийшов збірник публіцистичних праць Григоренка «Думки душевнохворого», куди увійшли його тюремні щоденники. Того ж року за цією книгою в Англії був знятий фільм[16].
Під тиском міжнародної медичної громадськості, Григоренко 19 вересня 1973 року був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. Напередодні візиту президента США Р. Ніксона в СРСР, 24 червня 1974 року. Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування. За декілька днів Григоренко був звільнений[16].
Правозахисна діяльність після другого ув'язнення
Після звільнення з ув'язнення продовжив правозахисну діяльність. Виступав на захист Мустафи Джемілєва. Підписав колективну заяву проти цькування А. Д. Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав відкрите звернення до XXV з'їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та країнах Східної Європи. Влітку 1977 року підписав листа до Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР[18].
У травні 1976 року став членом-засновником Московської Гельсінської групи, був одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях[18].
5 грудня 1976 року брав участь у правозахисній демонстрації на Пушкінській площі в Москві, виголосив там промову[18].
У листопаді 1977 року отримав дозвіл на поїздку до США для лікування і 30 листопада виїхав з СРСР. Президія Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1978 року позбавила його радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, Григоренко дав у Нью-Йорку пресконференцію, де заявив, що це — найсумніший день у його житті[18].
У 1978 році на його прохання був підданий психіатричній експертизі у США. За висновками експертизи, в Григоренка не було виявлено ознак психічного захворювання[18]:
«Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення — ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість — ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, — ми зустріли щиросердечне здоров'я»[18].
Продовжував брати участь у правозахисній діяльності. Був закордонним представником УГГ, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 р. у Вашингтоні. Став членом української громади у США, православним вірянином[19]. Виступав у різних країнах Європи, закликаючи до підтримки радянських дисидентів. Разом з Надією Світличною видавав українською та англійською «Вісник репресій в Україні», інформацію з якого також поширювало зокрема Радіо Свобода. Під час зустрічі із президентом США Рональдом Рейганом Григоренко особисто розповів йому про репресії та переслідування інакодумців в СРСР[15].
У листопаді 1991 року медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу Григоренка і визнала його здоровим[19].
У першому шлюбі мав кількох синів, у другому шлюбі мав сина Андрія, який також став правозахисником.
Вшанування пам'яті
1997 року Президент України Леонід Кучма видав Указ про (посмертне) нагородження генерала Петра Григоренка орденом «За мужність» І ступеня. Цим указом його також визнано політв'язнем, скасовано неправдивий діагноз «психопатія», поставлений радянською каральною психіатрією, а також поновлено його генеральське звання, усі регалії та нагороди.
У 1999 році, за ініціативи Меджлісу кримськотатарського народу та за сприяння Народного Руху України, у місті Сімферополі на площі Радянській було відкрито пам'ятник Петру Григоренку. Однак у травні 2024 року пам'ятник було знесено російськими окупантами[20][21].
Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали / Упоряд. та передм. О. Обертаса. — К.: Смолоскип, 2008. — 832 с.
Григоренко П. Спогади. — К.: Україна, 2007. — 664 с.
У спогадах писав про себе:
Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей.
С. Набок. Григоренко Петро Григорович // Політична енциклопедія / Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — Київ : Парламентське видавництво, 2011. — С. 157. — ISBN 978-966-611-818-2.
Зінкевич О. Григоренко Петро // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, співред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк; Чикаго, 2009. — Т. 1. — С. 182.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
