|
Державна влада
Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус[1]. Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною за суттю. Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави. Державна влада в процесуальному розумінні — це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі конституції та законів. Державна влада здійснює управління суспільством від імені народу на всій території держави за допомогою державного апарату, видання та доведення до реалізації загальнообов'язкових правових норм та представляє державу у зовнішніх відносинах. Підходи до розуміння державної владиОсновоположники марксизму характеризували державну (політичну) владу як «організоване насильство одного класу для придушення іншого»[2]. А. Борко вважає, що державна влада — це «певні вольові відносини, що виникають між людьми, їхніми соціальними групами, суспільством у цілому і державою». О. Хоменко визначає державну владу як систему «юридичних державно-владних повноважень державних органів і посадових осіб, розподілених по вертикалі й горизонталі, спрямованих на реалізацію завдань і функцій держави». Ю. О. Фрицький зазначає, що державна влада в Україні «полягає в організації та функціонуванні всіх гілок влади, спрямованих на реалізацію завдань, функцій і повноважень згідно з загальнодержавними програмами, для досягнення мети Української держави — забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Ю. С. Шемшученко в Юридичній енциклопедії пропонує розуміти державну владу як різновид публічної влади, яка реалізується державою та її органами, здатність держави підпорядковувати поведінку й діяльність людей та об'єднань, що перебувають на її території, своїй волі, тобто — це влада «організації домінуючої частини населення, яка (організація), забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб».
С. С. Алексєєв зазначає, що державна влада — це концентроване вираження волі й сили держави, яке реалізується державними органами та установами й забезпечує стабільність і порядок у суспільстві, захищає громадян від внутрішніх і зовнішніх посягань у спосіб застосування певних методів (зокрема державного примусу та військової сили). В. Авер'янов зазначає, що державна влада є здатністю «держави приймати обов'язкові рішення та домагатися їх виконання»[3]. Джерела державної влади. Суб'єкти й об'єкти державної влади. ВладовідносиниДжерелами державної влади М. Вебер та інші вчені-мислителі вважали:
Конституційне положення про те, що «єдиним джерелом влади є народ» (стаття 5 Конституції України) слід розуміти як специфічну юридичну абстракцію (М. П. Орзіх). Виходячи з панівної в демократичному світі концепції народовладдя, у Конституціях багатьох держав закріплено ідею, що джерелом політичної, державної влади є народ, його волевиявлення та суверенітет. Відповідне положення закріплене у ст. 5 Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Таким чином у рамках названої концепції народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет — джерелом державного суверенітету. Поняття «суверенітет народу» означає, що вся влада в країні належить народові, що й являє собою єдине джерело державної влади. Реалізуючи свій статус джерела влади, народ бере участь в управлінні державою. При цьому, реалізовуючи свою установчу владу, народ визначає і вдосконалює конституційний лад держави; через вибори делегує реалізацію владних повноважень державі, її органам; здійснює владу через різні форми безпосередньої демократії (наприклад, шляхом волевиявлення на виборах делегує своїм представникам право здійснювати владу від імені народу).[4] У державах з монархічною формою правління джерелом державної влади визнається монарх, що отримує її за спадкоємством, незалежно від виборців або представницьких органів влади. Монарх — здійснює владу (обмежено або абсолютно) за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. Влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, державного органу чи виборчого корпусу.[5] Суб'єктом державної влади можуть бути соціальні і національні спільності, класи, народ, від імені якого діють органи держави. Об'єктом влади є індивіди, їх об'єднання, верстви та спільності, класи, суспільство. Суть владовідносин полягає в тому, що одна сторона — пануюча — нав'язує свою волю, зазвичай зведену в закон і юридично обов'язкову, іншій стороні — підвладним, направляє їх поведінку і дії в русло, визначене правовими нормами[6]. Ознаки та елементи державної владиЗа проф. Ю. О. Фрицьким, ознаками державної влади є наступні:
В. М. Протасов до ознак державної влади відносить:
Також, М. І. Байтін відніс до ознак державної влади: Окрім того державна влада характеризується легальністю, легітимністю та ефективністю. Елементи державної влади (за Ю. О. Фрицьким):
С. Т. Цейтлін зазначає, що основними елементами державної влади є воля та сила. У свою чергу, Т. В. Чехович зазначає, що умовно можна виділити дві групи основних елементів державної влади:
Співвідношення з політичною і публічною владоюДержавна влада часто розглядається як різновид публічної влади, а також як різновид політичної або ототожнюється з останньою. Реалізація державної владиОсновними правовими формами здійснення державної влади є:
Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:
Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах[11] Легітимність і легальність державної владиУсіляка влада по-справжньому стійка і сильна насамперед за рахунок своєї соціальної основи. У широкому сенсі легітимність — це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому сенсі легітимною визнається законна влада, утворена відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами. Слід відрізняти легітимність першоджерела влади[⇨] і легітимність органів державної влади. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу.
Стаття 5 Конституції України Нелегітимна влада визнається узурпаторською. У вузькому сенсі слова узурпація — насильницький протизаконне захоплення влади будь-якою особою або групою осіб, а також привласнення собі чужих владних повноважень. Юридичним вираженням легітимності влади служить її легальність, тобто нормативність, здатність втілюватися в нормах права, обмежуватися законом, функціонувати в рамках законності. У суспільстві можлива і нелегальна, наприклад мафіозно-злочинна влада, що тяжіє до жорстких форм примусу, насильства. Якщо легальна влада спирається на офіційно визнані, документально закріплені і відомі суспільству норми, то злочинна, нелегальна — на неписані, відомі лише певному колу людей правила поведінки. Легальна влада прагне стабілізувати суспільство, утвердити в ньому порядок, нелегальна ж подібна раковим клітинам, що вражають і знищують здорову тканину соціуму[6]. Ефективність як властивість державної владиЯк конститутивний елемент держави державна влада передбачає хоча б мінімальний рівень ефективності. Іншими словами існування держави передовсім залежить від дієздатності державної влади. Так, для появи нової держави вирішальним є факт наявності ефективної державної влади (при цьому легітимність лишається другорядним критерієм, оскільки держава може існувати і як насильно організоване об'єднання людей без демократичних структур; хоча такий підхід в сучасному світі поступово переглядається). Зникнення хоча б мінімально ефективної влади має наслідком припинення держави. Йдеться про випадки внутрішніх криз, які надовго підривають здатність державної влади функціонувати чи тягнуть за собою повний розпад державної влади. У цих випадках держава існує лише як оболонка, що функціонує неналежним чином або й взагалі нездатна на це. Разом з тим лише тоді вважатиметься, що держава припинила існування, коли остаточно будь-які очікування щодо налагодження більш-менш ефективної державної влади видаватимуться безпідставними.[12] Див. також
Примітки
Посилання
Джерела
|
