Маврита́нія (араб.موريتانيا, трансліт.Mūrītānyā, фр.Mauritanie), офіційна назва Ісла́мська Респу́бліка Маврита́нія (араб.الجمهورية الإسلامية الموريتانية, трансліт.al-Jumhūrīyah al-Islāmīyah al-Mūrītānīyah) — держава на північному заході Африки, яка межує на північному сході з Алжиром, на сході і півдні з Малі, на південному заході з Сенегалом, на північному заході із Західною Сахарою, на заході омивається Атлантичним океаном. Площа — 1 030 700 км². Населення — 3,359 млн ос. (станом на 2012 рік). Столиця — Нуакшот.
Частина інформації в цій статті застаріла. Ви можете допомогти, оновивши її. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін.
Держава знаходиться на північному заході Африки, територія країни простягається з півночі на південь на 1290 км, а із заходу на схід — на 1655 км. На північному заході межує із Західною Сахарою, окупованою Марокко (спільний кордон — 1560 км); на північному сході — з Алжиром (463 км); на південному сході — з Малі (2237 км); на південному заході — із Сенегалом (812 км). На заході омивається водами Атлантичного океану, берегова лінія — 754 км.
Територія Мавританії — кам'янисті та піщані пустелі Західної Сахари. Найбільша висота — 915 м. Вздовж низовинного піщаного узбережжя тягнеться смуга солончаків і тимчасових солоних озер — себха. Складене пісковиками плато висотою понад 300 м у внутрішніх районах країни простягається від північного кордону до долини річки Сенегал. Клімат тропічний пустельний. Постійних річок, крім річки Сенегал, немає.
Цікавою геологічною структурою Мавританії, яку видно з космосу у вигляді концентричних кіл, є Гельб-ер-Ришат — «Око Сахари».
У 1975 році Західна Сахара була здана Іспанією; Мавританія окупувала південні області, Марокко — північні.
у липні 1980 року було заборонено рабство. Мавританія була останньою країною світу, де рабство офіційно дозволялося. До цього часу в країні, за свідченням американського журналу «Newsweek» від 6 травня 1985 року, налічувалося понад 100 тис. рабів і приблизно 300 тис. осіб, що були колишніми рабами. Більшість міських жителів звільнила своїх рабів, але в сільській місцевості цей процес тривав ще дуже довго.
У 1981 році були перервані дипломатичні відносини з Марокко, відновлені в 1985 році..
З 1984 року глава держави й уряду — Маоуйя Оулд Сід Ахмед Тайа.
У 1985 році відбувся ряд сутичок з сенегальцями.
У 1991 році були обіцяні військові вибори.
3 серпня2005 році відбувся військовий переворот, у результаті якого військові сили Мавританії захопили владу і створили військову раду, яка поклала край тоталітарному правлінню президента Маоуйї Оулда Тайї і певний час керувала країною. У 2009 році президентом Мавританії став Мохаммед ульд Абдель Азіз.
Уряд очолює президент країни, який обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років. Конституція Мавританії визначає, що кандидатом у президенти може виставлятися лише представник правлячої партії мавританського народу. Президент, який є одночасно і главою держави, і головнокомандувачем збройних сил, підписує і ратифікує договори, обнародує закони, призначає міністрів уряду. П'ятнадцять міністрів — членів кабінету здійснюють виконавчу владу в країні.
Уряд Мавританії офіційно визнав незалежність України 30 жовтня 1992 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено того ж дня[1]. Дипломатичних і консульських представництв в Україні не створено, найближче посольство Мавританії, що відає справами щодо України, знаходиться в Москві (Росія)[1]. Справами України в Мавританії відає українське посольство в Марокко.
В адміністративно-територіальному відношенні територія держави поділяється на: 12 регіонів, що мають порядкові номери від «першого» до «дванадцятого», і 1 столичний округ.
На чолі адміністрації кожного регіону стоїть губернатор, який підпорядковується уряду.
Мавританія — відстала аграрна держава. Основа економіки — скотарство, рибальство та гірничодобувна промисловість. Валовий внутрішній продукт (ВВП) у 2006 році склав 8,4 млрд доларів США (143 місце в світі); що у перерахунку на одну особу становить 2,6 тис. доларів (136 місце в світі)[1]. Промисловість разом із будівництвом становить 29 % від ВВП держави; аграрне виробництво разом із лісовим господарством і рибальством — 25 %; сфера обслуговування — 46 % (станом на 2002 рік)[1].
Надходження в державний бюджет Мавританії за 2006 рік склали 421 млн доларів США, а витрати — 378 млн; профіцит становив 11 %[1].
За даними Index of Economic Freedom The Heritage Foundation за 2001 рік темп зростання ВВП — 3,5 %. Прямі закордонні інвестиції — $ 0,1 млн.
За 2004 рік було вироблено 176,7 млрд кВт·год електроенергії (експортовано 0 млн кВт·год); загальний обсяг спожитої — 164,3 млрд кВт·год (імпортовано 0 млн кВт·год)[1].
У 2006 році споживання нафти склало 24,2 тис. барелів на добу, природний газ не використовується для господарських потреб[1].
Осн. транспорт — автомобільний та морський. Довжина єдиної в країні залізниці бл. 700 км. Вона з'єднує Нуадібу з колишнім і сучасними центрами видобутку залізняку — Фдериком, Зуератом і Гельб-аль-Рхейном. У Нуакшоті і Нуадібу функціонують міжнародні летовища і великі морські порти, в тому числі рудоекспортний Кансадо (поруч із Нуадібу).
Держава експортує: рибопродукти (57 %), мінеральна сировина (залізняк, гіпс — 43 %), жива худоба, гуміарабік, фініки, шкіряна сировина. Основні покупці: Японія (22 %); Італія (16 %); Франція (14 %). У 1997 році вартість експорту склала 562 млн доларів США[1].
Держава імпортує: чай, цукор, рис та інші види продовольства, промислові товари (35 %), нафтопродукти (31 %), промислові вироби (21 %). Основні імпортери: Франція (30 %); Алжир (10 %); Іспанія (7 %). У 1997 році вартість імпорту склала 552 млн доларів США[1].
Населення держави у 2006 році становило 3,2 млн осіб (129 місце в світі). У 1990 році населення країни становило 2,0 млн осіб. Густота населення: 2,5 осіб/км² (190 місце в світі). Згідно статистичних даних за 2006 рік народжуваність 41 ‰; смертність 12,2 ‰; природний приріст 28,8 ‰[1].
Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік):
діти віком до 14 років — 45,6 % (0,73 млн чоловіків, 0,72 млн жінок);
дорослі (15—64 років) — 52,2 % (0,82 млн чоловіків, 0,84 млн жінок);
особи похилого віку (65 років і старіші) — 2,2 % (0,03 млн чоловіків, 0,04 млн жінок).
На півдні країни у басейні річки Сенегал живуть осілі землеробські негроїдні народи. Найбільша густина населення поблизу південного кордону в районі Шеммама, на правобережжі Сенегалу. Інше населення, скотарі-кочівники, розпорошене по великих просторах пустель і напівпустель. У етнічному відношенні вони належать до маврів, народу змішаного етногенезу.
Бербери населяли Північну і Північно-Західну Африку ще до нової ери. Після вторгнення арабів до Північної Африки (7—8 ст.) їх було витіснено в пустельні райони. Деякі берберські племена змішалися з арабами. Формально всі вони прийняли іслам, хоч доісламські культи відіграють велику роль у берберському етнокультурному комплексі. Багато берберських племен перейшли на використання арабської мови. Однак досі збереглися анклави берберомовного населення. Традиційно бербери ведуть напівкочовий спосіб життя. Багато хто з них спочатку селився в оазах. Вони споруджують невеликі загати, щоб накопичити воду для вирощування зернових і фініків. Серед скотарів-кочівників поширена колективна власність на пасовищні угіддя. Однак землі, що обробляються, як правило, перебувають у приватній власності. Бербери відомі своєю войовничою вдачею. Вони звикли нападати і погрожувати, але рідко вдавалися до широкомасштабних військових дій. Незважаючи на постійне протиборство двох найвпливовіших політичних угруповань берберів, у кожній місцевості досягнуто домовленості про спільну оборону і перемінне використання пасовищ у період сезонних міграцій. У берберському суспільстві всі його члени користуються рівними правами; владними повноваженнями наділені місцеві збори, в яких беруть участь усі дорослі чоловіки.
Кочові араби-бедуїни прийшли в ці краї як завойовники і, коли не сподівалися на достатню продуктивність своїх стад, стягували з населення данину або примушували його працювати на себе. Відчуваючи явну неприязнь до осілого способу життя, вони нехтували досвідом осілого господарювання берберів. Традиційним житлом для бедуїнів слугували шатра з валяної верблюжої або козячої вовни, пофарбованої в чорний колір. Жителі узбережжя бедуїни-імрагени відмовилися від кочового способу життя і зайнялися рибальством. Як і арабське населення Магрибу (тобто Північно-Західної Африки), вони створили суспільство з розвиненою станово-кастовою структурою. Нижчу касту становили чорні маври (харатини), нащадки звільнених рабів.
Туареги, тобто бербери, які до ісламізації сповідували християнство, традиційно кочують зі стадами верблюдів і під час стоянок живуть у шатрах червоного кольору. Вони розрізнюють два види власності: зароблену працею і захоплену силою. Остання перебуває у спільному користуванні. Туарезькі жінки (на відміну від арабок) можуть володіти рухомою власністю і не носять чадру (обличчя закривають туареги-чоловіки). Крім того, вони є хранительками музичних і поетичних традицій.
Оази спочатку були заселені чорношкірими західноафриканцями, нащадками рабів скотарів-кочівників. Зараз місцеве населення вирощує там зернові культури, фініки і займається тваринництвом.
У долині річки Сенегал землеробством займаються переважно тукулери, сонінке і волоф (народи, які живуть також на території сусіднього Сенегалу). Вони воліють розмовляти власними мовами, і з побоюванням ставляться до арабомовної більшості населення країни.
Очікувана середня тривалість життя в 2006 році становила 53,1 року: для чоловіків — 50,9 року, для жінок — 55,4 року[1]. Смертність немовлят до 1 року становила 69,5 ‰ (станом на 2006 рік). Населення забезпечене місцями в стаціонарах лікарень на рівні 1 ліжко-місце на 1220 жителів; лікарями — 1 лікар на 11,9 тис. жителів (станом на 1996 рік)[1].
У 1993 році 66 % населення було забезпечене питною водою[1].
Кулінарні традиції Мавританії відрізняються від решти африканських країн тим, що чаю тут п'ють значно більше, ніж кави. При цьому в кухні узбережжя країни переважають морепродукти, а в кухні пустельних і степових регіонів — м'ясо. Чай тут подають невеликими порціями і з пишною пінкою, яку створюють шляхом численних переливань чаю.