Панславізм

Панславі́зм — культурна й політична течія, ідеологія, поширена в державах, населених слов'янськими народами, в основі якої лежать ідеї про потребу їх політичного об'єднання на основі етнічної, культурної та мовної спільності. Сформувалася в кінці XVIII — першій половині XIX століть. Символами панславізму вважають Національний прапор усіх слов'ян і гімн «Гей, слов'яни», які також були національним гімном і прапором Югославії.

Термін уперше вжив у Чехії Ян Геркель 1826 року.

Політичне поневолення більшості слов'янських народів, ідеї Великої Французької революції та німецького романтизму, слов'янське національне відродження — ці чинники призвели до росту серед освічених кіл західних і південних слов'ян (Й. Добровський (чех), П. Шафарик, Я. Коллар (словаки), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та інші) ідеї слов'янської єдності й культурної спільності. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини й наполеонівських війнах привели до того, що деякі із слов'янських діячів висували думки про політичну й мовну злуку слов'ян під владою Росії, вважаючи, що остання допоможе слов'янським народам у боротьбі проти чужоземного поневолення (Й. Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та інші). Дехто з них пізніше змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавличек-Боровський).

Інші прихильники панславізму, головним представником яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому від російських панславістів Слов'янському з'їзді 1867 року в Москві.

Серед поляків, які були під сильним впливом романтичного патріотизму та мрій про відновлення «Великої Польщі», панславістські ідеї викликали дві течії: проросійську (С. Сташиць, Й. М. Гене-Вронський, А. Цешковський) та антиросійську (А. Міцкевич, А. Тов'янський, К. Бродзинський). Останні вважали, що головну роль у злуці слов'ян повинна відігравати Польща.

В самій Росії в кінці 1830-х років у роботах М. Погодіна було висунуто твердження про перевагу слов'ян над іншими народами, «ворожість Заходу», покликання Росії щодо гегемонії у слов'янському світі (проєкти політичного об'єднання слов'ян під егідою Російської імперії розробляли ще у XVIII — на початку XIX столітть А. Самборський, В. Малиновський та інші). Російські слов'янофіли 1840 — 50-х років — К. Аксаков, О. Хом'яков, І. Киреєвський та інші — виступали з ідеєю протиставлення слов'янського православного світу з Росією на чолі до «хворої», безвірної Європи. Теологічні противники слов'янофілів — так звані «західники» (П. Чаадаєв, О. Герцен) — теж не заперечували особливої ролі Росії серед слов'янських народів.

Поразка у Кримській війні 1853—56 років, Польське визвольне повстання 1863 року, загострення східного питання — ці чинники викликали активізацію російських панславістів, що знайшло своє практичне втілення у Слов'янському з'їзді 1867 в Москві та діяльності слов'янських комітетів. Панславістичні ідеї займали вагоме місце в теоретичних шуканнях І. Аксакова, М. Данилевського, К. Леонтьєва, наукових розробках учених-славістів В. Ламанського, О. Міллерата зокрема.

Найбільший політичний вплив «панславізм» мав у 1870-х роках, завдяки таємній Рейхштадтській угоді (1876) між Російською та Австро-Угорською імперією з розділу балканських провінцій Османської імперії.

В період російсько-турецької війни 1877—1878 років, що послідувала внаслідок цієї угоди, панславізм штучно роздмухувався урядом Росії, слугував виправданням її активних зовнішньополітичних дій (низка представників найвищих державних і військових кіл Росії: граф М. Ігнатьєв, князь В. Черкаський, генерали М. Черняєв, М. Скобелев, Р. Фадєєв — були його прихильниками). Як громадсько-політична течія «панславізм» зустрічав і підозріле ставлення з боку уряду та його ідеологів (К. Победоносцев, М. Катков), а також був підданий критиці з боку ліберальних кіл (О. Пипін, зокрема).

Внутрішня ситуація та зовнішні умови Росії зменшили популярність ідей «панславізму» в кінці 19 століття; вони відродились напередодні Першої світової війни 1914-18 у формі «неославізму» (або «неопанславізму»). Російські неославісти (головний діяч — граф В. Бобринський) разом із діячами інших слов'янських країн (чех К. Крамарж, словенець І. Грабар та ін.) провели слов'янські конгреси у Празі (1908) та Софії (1910), прагнучи досягти міжслов'янського зближення перед можливою німецькою загрозою.

Революційні події 1917 року на деякий час поховали ідеї «панславізму» в Росії; їх гостро засуджували К. Маркс, Ф. Енгельс та В. Ленін. З початком радянсько-німецького етапу другої світової війни 1941-45 років було відновлено стару російську політику щодо слов'ян. У серпні 1941 року у Москві було створено Всеслов'янський комітет. Слов'янські комітети виникли у США, Великій Британії, Канаді за ініціативою та участю комуністів слов'янського походження.

Після першого Всеслов'янського з'їзду в Москві (1941) в 1946 року відбувся Слов'янський конгрес у Белграді, куди з'їхались делегати з усіх слов'янських країн. Після загострення відносин Югославії з СРСР усі слов'янські комітети припинили свою діяльність. Падіння соціалістичної системи й розпад СРСР надали панславістичного забарвлення певним колам та політичним партіям російського суспільства.

В Україні ідеї «панславізму» поширились у першій чверті XIX століття (зокрема, Товариство об'єднаних слов'ян), їх вплив виразно помітний у програмі Кирило-Мефодіївського Братства, серед українських наукових кіл середини XIX століття (М. Максимович, О. Бодянський), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850—70-х рр.

На українські землі у складі Австрії ідеї «панславізму» проникали як із Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов'янських народів у Львові в 1848 році було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 років в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти зі слов'янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке підтримували російські панславістичні кола. Як згодом щодо гілки промосковських панславістів зазначав Дмитро Дорошенко:

«слов'янські справи в Україні зробились за останні десятиліття не дуже популярними через те, що цими справами займались і ніби взяли в монопольну опіку так звані „слов'янофільські круги“, котрі свій інтерес до слов'янства сполучали з вузьким та нетерпимим московським націоналізмом. Ці казенні слов'янофіли готові були цькувати і душити національний рух як серед слов'янських народів, що вже належали до імперії, як то Українці, Білоруси, Поляки, так і серед решти слов'ян, якими цікавились та яким допомагали різні „Слов'янські доброчинні комітети“ з Росії»^[1]

Деякі з провідних українських діячів науки й культури другої половини XIX — початку XX століття, зокрема М. Грушевський, відкрито виступили проти «панславізму», вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.

• Симоненко Р. Г.. Панславізм // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 49. — ISBN 978-966-00-1142-7.

• А. Субботін. Панславізм // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• А. Суботін. Панславізм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.534 ISBN 978-966-611-818-2

Панславізм у сестринських Вікіпроєктах
	Файли у Вікісховищі?

• Панславізм // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
• Панславізм // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1285-1286. — 1000 екз.
• Панславізм — дещо з історії питання//Українська правда
• Журнал Панславист (рос.)
• Г. Рокіна. Панславізм // Рокина Г. Теорія та практика слов'янської взаємности в історії словацько-російських стосунків XIX ст. — Казань, 2005, с. 5-30.(рос.)
• Дончев Стоян// Слов'янська ідея в XXI столітті// [1](рос.)
• Г. В. Рокіна. Словаки та Празький з'їзд 1848 року Російська академія наук. Лексографічний семінар кабінет «Слов'янський світ». Слов'янський рух XIX—XX століть: з'їзди, конгреси, наради, маніфести, звернення. М. 1998г с 29-48.(рос.)
• Дьяков В. А. Поляки на Празькому з'їзді 1848 року. [Архівовано 17 травня 2013 у Wayback Machine.] Російська академія наук. Лексографічний семінар кабінет «Слов'янський світ». Слов'янський рух XIX—XX століть: з'їзди, конгреси, наради, маніфести, звернення. М. 1998г с 49-56.(рос.)
• Г. В. Рокіна Про Трактат Людовита Штура «Слов'янство та світ майбутнього» (Напередодні з'їзду 1867 р.) [Архівовано 20 лютий 2014 у Wayback Machine.] Російська академія наук. Лексографічний семінар кабінет «Слов'янський світ». Слов'янський рух XIX—XX століть: з'їзди, конгреси, наради, маніфести, звернення. М. 1998г с 73-94.(рос.)
• А. Лузан Сім етапів міжнародного слов'янського руху (кортка історична довідка)(рос.)
• Г. В. Слов'янський рух XIX—XX століть: з'їзди, конгреси, наради, маніфести, звернення. Передмова М. Ю. Досталь Російська академія наук. Лексографічний семінар кабінет «Слов'янський світ». Слов'янський рух XIX—XX століть: М. 1998г .(рос.)
• Енгельс Фрідріх Демократичний панславізм, «Neue Rheinische Zeitung» № 222 и 223; 15 и 16 лютого 1849 р.(рос.)
• Георгієв П. В. Російський панславізм XIX века та антична демократія: концепція політії М. С. Куторги // Вчені записки Казанського державного університету. Серія «Гуманітарні науки». — 2008. — Т. 150, кн. 1. — C. 214—218.(рос.)
• Pan-Slavism in Columbia Encyclopedia (англ.)
• Pan-Slavism in «Encyclopedia of the United Nations and International Agreements» by Edmund Jan Osmanczyk (англ.)
• Nicholas Valentine Riasanovsky, A History of Russia, p. 450, Oxford University Press US, 2006, ISBN 0-19-512179-1. (англ.)