Принцип верифікації

При́нцип верифіка́ції або верифікаціонізм (від лат. verus — істинний і facio — роблю) — це філософська доктрина, за якою когнітивне значення мають лише ті твердження, які можна перевірити емпірично (тобто через відчуття), в іншому випадку вони є логічними тавтологіями.

Відповідно верифікаціонізм відкидає твердження, пов'язані з метафізикою, теологією, етикою та естетикою як такі, що є "когнітивно позбавленими сенсу". Такі твердження можуть мати сенс у впливі на емоції чи поведінку, але не з точки зору передачі логічного значення.^[1] Верифікаціонізм був центральною тезою логічного позитивізму, руху в аналітичній філософії, що виник у 1920-их серед філософів, які намагалися уніфікувати філософію та науку під загальною натуралістичною теорією знання.

Висунутий логічним позитивізмом (див. Неопозитивізм). Сформульований Морітцом Шліком та Людвігом Вітґенштайном і розвинутий у працях Віденського гуртка. За принципом верифікації, висловлювання вважається осмисленим, якщо можна встановити його істинність або хибність.

Істинність або хибність висловлювань встановлюється лише тоді, коли дані відчуттів підтверджують або заперечують їхній зміст, причому, якщо не можна встановити відповідність чи невідповідність змісту висловлювань і даних чуттєвих спостережень, принцип верифікації припускає можливість гіпотетико-логічної перевірки (див. Гіпотетично-дедуктивний метод).

Принцип верифікації, через його суб'єктивно-ідеалістичну сутність, неприйнятний для науки. Визнанням наукової неспроможності принципу верифікації є й той факт, що його не раз модифікували навіть представники логічного позитивізму, зокрема, принцип верифікації вони модифікували у принцип фальсифікації.

• Неопозитивізм
• Верифікація
• Верифікація формальна — верифікація в розробці програм.

• Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Головна ред. УРЕ, 1986.