Сардинське королівство (лат.Regnum Sardiniae; лат.Regne de Sardenya; ісп.Reino de Cerdeña; сард.Rennu de Sardigna; італ.Regno di Sardegna; корс.Regnu di Sardegna) — феодальнанесуверенна держава що існувала на острові Сардинія з XIV століття по XVIII століття.
У 1297 році папа Боніфацій VIII оголосив про створення ним Regnum Sardiniae et Corsicae (Королівства Сардинського та Корсиканського), що складалося з фактично ніяк не підлеглих папі островів Сардинія та Корсика, на яких існували місцеві незалежні держави — юдикати, і формально надав його як феод королю Арагону Хайме II. Починаючи з 1324 року, Хайме і його наступники поступово фактично завоювали всю територію острова Сардинія і перетворили свою владу де-юре наде-факто. У 1420 році Арагон викупив права останнього незалежного місцевого юдиката і завершив об'єднання усього острова Сардинія під своєю владою.
Починаючи з 705—706 років, маври з Північної Африки та Піренейського півострова (нещодавно завойованих арабськими військами) нападали на прибережні міста Сардинії. А проте острів залишався візантійською провінцією до мусульманського завоювання Сицилії в IX столітті. Після цього сполучення Сицилії зі столицею Візантії Константинополем дуже ускладнилося, і місцеві родини перебрали на себе управління островом і захист його території.
Зіткнувшись із регулярними арабськими грабіжницькими рейдами та загрозою завоювання ними острова, як це вже відбулось із сусідніми Сицилією та Балеарськими островами, і не мавши майже жодної зовнішньої допомоги від візантійської метрополії, Сардинія використала принцип translatio imperii («передачі правління») і продовжувала організовуватися за давньоримською та візантійською моделлю самостійно. Острів не був особистою власністю правителя та його родини, як це було тоді звичайною практикою в Західній Європі, а скоріше окремим утворенням, монархічною республікою як це було під час візантійського панування.
Відомостей про політичну ситуацію на Сардинії в наступні століття мало. Через напади маврів у IX столітті порт Таррос, після більш ніж 1800 років власної історії був покинутий населенням, яке перебралось в Ористано. Така ж доля спіткала Караліс, Торрес та численні інші прибережні поселення. Збереглись повідомлення про потужні морські напади у 1015—1016 роках маврів з Балеарських островів на чолі з Муджахідом аль-Амірі (латинізоване ім'я Мусето). Спроби маврів вторгнутися на острів відбили юдикати за підтримки флотів Пізи та Генуї, молодих морських республік з сусіднього Апеннінського півострова. Папа Бенедикт VIII також звертався до обох морських республік з проханням про допомогу в боротьбі з арабами[3].
Архонтів (дав.-гр.ἄρχοντες) або латиною юдиків (judices)[4][5], які правили на острові з IX або X століття до початку XI століття, можна вважати справжніми правителями всієї Сардинії[6] — Господи, допоможи слузі Твоєму Туркотурію, володарю Сардинії, і слузі Твоєму Гетіту[7])[8][9], навіть якщо номінально вони залишались васалами візантійських імператорів. З цих суверенів відомі лише два імені: Туркотурій (Tουρκοτουρίου βασιλικοῦ πρωτοσπαθαρίου[10] та Салусій (καὶ Σαλουσίου των εὐγενεστάτων ἀρχόντων)[11][12], які, ймовірно, правили у X столітті. Архонти все ще писали грецькою чи латинською мовами, але один із найстаріших документів, що залишився від юдикату Кальярі (так звана Carta Volgare), виданий Торхіторіо I де Лакон-Гунале в 1070 році, був уже написаний романськоюсардинською мовою, хоч і грецьким алфавітом[13].
Сардинія була поділена на чотири володіння або королівства — юдикати Кальярі, Арборея, Галлура та Логудоро, що перебували під сильним впливом Пізанської та Генуезькоїморських республік, які через союзи з юдиками забезпечували свої політичні та економічні зони впливу на острові. У той час як інтереси Генуї були зосереджені переважно в північних і західних регіонах Сардинії, тобто в юдикатах Галлура і Логудоро, інтереси Пізи були в основному на півдні та сході, у юдикатах Кальярі та Арборея[14][15]. Це стало причиною конфліктів, що призвели до тривалої війни між юдиками, які вважали себе королями, які воюють проти бунтівної знаті[16][17].
Сардинська церква ніколи не була під контролем Вселенського Патріархату Константинополя ; це була автономна провінція, що належала до Латинської Церкви і була лояльною до Риму, але протягом візантійського періоду зазнала значного впливу візантійської літургії та культури.
У XII та XIII століттях імператорами Священної Римської імперії двічі надавали різним особам титул короля усієї Сардинії, спочатку юдику АрбореїБаризону II[18], а згодом Енцо Сардинському. Перший не зміг об'єднати острів під своєю владою, незважаючи на багаторічну війну проти інших сардинських юдиків, і він нарешті уклав з ними мирний договір у 1172 році[19]. У Енцо не було такої можливості. Отримавши титул у 1239 році від свого батька, імператора Фрідріха II, незабаром він був відкликаний батьком і призначений імператорським вікарієм в Італії. Енцо помер у 1272 році, після 23 років полону у в'язниці в Болоньї, не маючи прямих визнаних спадкоємців.
Заснування Сардинського королівства папою Римським
Наприкінці XIII століття відносини між східною та західною церквами були дуже напруженими, особливо після масового вбивства латинян в Константинополі (1182), захоплення Константинополя латинянами (1204) та наступного відвоювання Константинополя греками (1261). Оскільки на Сицилії ще з візантійських часів залишався потужний грецький вплив і навіть сам титул «юдик» (архонт латиною) нагадував про грецьку церкву та державу[20], після Великої схизми Рим доклав багато зусиль, щоб відновити латинство в сардинській церкві, політиці та суспільстві, і нарешті об'єднати острів під одним католицьким правителем, як це відбулось в усій південній Італії, де візантійців вигнали католики-нормани. Ідея утворення єдиного королівства для Сардинії та Корсики була висунута в 1297 році папою Боніфацієм VIII. Це мало бути політичне утворення, засноване для Хайме II Арагонського згідно з секретним пунктом в Договорі Ананьї. Наданням прав на поки ще не завойовані Сардинію та Корсику папа планував заохотити Хайме приєднатися до його спроб повернути острів Сицилія, який тоді перебував під владою брата Хайме Фредеріка III, до складу Анжуйського Сицилійського королівства. Обидва острови, що мали увійти до складу нового королівства (Сардинія і Корсика), на той час були зайняті іншими державами та володіннями. У Сардинії три з чотирьох юдикатів за 40 років до договору в Ананьї пройшли через об'єднання і розділ під прямим чи опосередкованим контролем Пізи та Генуї. Генуезька республіка також правила Корсикою з моменту завоювання острова майже два століття тому (бл. 1133 р.).
Крім залучення Хайме II до вирішення сицилійського конфлікту на користь французької анжуйської династії, у папи Боніфація VIII були й інші причини для заснування Королівства Сардинії та Корсики під владою Арагону. Переведення Сардинії з під влади гіббелінської Пізанської республіки під владу союзних папству королів Арагону мало зменшити вплив проімперській та гібелінській Пізанській республіці та самої Священної Римської імперії і призвести до зближення острова з Римом.
Завоювання Сардинського королівства
Хайме II розпочав фактичне завоювання Сардинії лише в 1324 році, через 35 років після надання йому папою прав на Королівство Сардинії та Косрики. У 1323 році Хайме II уклав союз з Угоне II Арборейським вже в 1324 році Арборейський юдикат, перед загрозою війни з Пізанською республікою, закликав Хайме II на допомогу. Після військової кампанії, яка тривала приблизно рік, Хайме II захопив контрольовані пізанцями території Кальярського та Галлурського юдикатів разом із містом Сассарі, претендуючи на ці території як на складові частини Королівства Сардинії та Корсики, яке йому надав папа[21]. У 1347 році Арагон розв'язав війну з сардинськими володарями з родин Доріа та Маласпіна, які були громадянами Генуезької республіки, що контролювала більшість земель колишнього Логудорського юдикату на північному заході Сардинії, включаючи місто Альгеро та напівавтономну республіку Сассарі, захопив ці території та додав їх до своїх володінь.
Арборейський юдикат, єдина сардинська держава, яка залишалася незалежною від іноземного панування, підкорити виявилося набагато важче. Під загрозою арагонських претензій на об'єднання острова під власною владою, у 1353 році Арборейський юдикат на чолі з Маріано IV сам розпочав завоювання сардинських територій, що вже потрапили під контроль арагонців і вважались ними складовими частинами наданого папою Королівства Сардинії та Корсики. У 1368 році арборейцям вдалося майже витіснити арагонців з острова, зменшивши фактично контрольовану арагонцями територію лише до портових міст Кальярі та Альгеро та перебравши всі іншу територію Сардинії під свою владу.
За мирним договором 1388 року Арборейський юдикат повернув арагонцям їхні попередні володіння, але напруженість тривала, і в 1391 році арборейська армія на чолі з Бранкалеоне Доріа знову напала на арагонські території до кінця 1992 році повернула більшу частину острова під владу Арбореї. Така ситуація тривала до 1409 року, коли армія Арборейського юдикату зазнала важкої поразки від арагонської армії в битві при Санлурі.
У 1420 році Альфонсо V, король Сицилії та спадкоємець Арагону, купив решту територій за 100 000 золотих флоринів юдикату Арбореї в 1420 році в останнього судді, Вільгельма III Нарбоннського, і «Сардинське королівство» розширилося. по всьому острову, за винятком міста Кастельсардо (на той час називалося Кастельдорія або Кастельгеновезе), яке було викрадено з Дорії в 1448 році та перейменовано на Кастильйо Арагонес (Арагонський замок)[22]. Підкорення Сардинії зайняло ціле століття, а Корсика, яка ніколи не була відвойована у генуезців, була виключена з офіційної назви королівства, яке з 1460 року стало називатись просто Сардинським королівством (лат.Regnum Sardiniae)[23].
Прапор Сардинського королівства на церемонії похорону Карла V
Сардинське королівство під владою Іспанії
Арагонці безпосередньо правили Сардинією до 1460 року. Того року Сардинське королівство було включене в щось на кшталт конфедерації держав, кожна зі своїми власними інституціями, що називалась Арагонською короною і об'єднувалась лише особою короля. В складі Арагонської Корони Сардинське королівство збереглось як окрема політична одиниця. Під час боротьби з Арбореєю Педро IV Арагонський надав королівству законодавчу та правову автономію. На місці Сардинським королівством від імені короля Арагона керував віцекороль.
Арагонська корона була створена радою представників різних держав і набула значення для головної мети — відокремлення спадщини Фердинанда II Арагонського від спадщини Ізабелли I Кастильської, коли вони одружилися в 1469 році.
Сардинське королівство на карті XVI ст.
Розгром місцевих королівств, комун і синьйорій, стійке арагонське (пізніше іспанське) правління, запровадження класичної форми феодалізму, а також відкриття Америки і перенесення головних морських сполучень з Середземного моря в Атлантику призвели до занепаду Сардинського королівства. Короткий період повстань відбувся під керівництвом місцевого дворянина Леонардо Алагона, маркіза Орістано, який захищав свої території від віцекороля Ніколо Карроса та зумів перемогти армію віцекороля в 1470-х роках, але пізніше був розгромлений у битві при Макомері в 1478 році, що поклало край будь-яким подальшим повстанням на острові. Безперервні напади берберських піратів і низка епідемій чуми (у 1582, 1652 і 1655 роках) ще більше погіршили ситуацію.
У 1527 році, під час франко-іспанської війни, французька армія з 4000 осіб на чолі з італійцем Ренцо да Чері напала на північ острова, взяла в облогу Кастелларагонес і протягом майже місяця грабувала Сорсо, а потім Сассарі[24].
У 1566 році в Кальярі була створена перша друкарня Сардинії, а в 1607 і 1617 роках були засновані Університет Кальярі та Університет Сассарі.
Наприкінці XV та на початку XVI століття іспанці побудували сторожові вежі по всьому узбережжю (нині їх називають «іспанськими вежами»), щоб захистити острів від османських вторгнень. У 1637 році французький флот на чолі з Анрі, графом Гаркортом, приблизно тиждень грабував Орістано.
Під час війни Четверного союзуВіктор Амадей II, герцог Савойський і принц П'ємонту (а тепер і король Сицилії), був змушений погодитися віддати Сицилію австрійським Габсбургам і отримати в обмін Сардинію. Обмін був офіційно ратифікований у Гаазькому договорі від 17 лютого 1720 року. Отримання Сардинського королівства дозволило савойському герцогу Віктору Амадею зберегти титул короля, який він отримав при передачі йому Сицилійського королівства.
Віктор Амадей спочатку опирався обміну і до 1723 року продовжував називати себе королем Сицилії, а не королем Сардинії. Держава прийняла офіційну назву Королівство Сардинії, Кіпру та Єрусалиму, оскільки Савойський дім все ще претендував на престоли Кіпру та Єрусалиму, хоча обидва довгий час перебували під владою Османської імперії.
Відповідно до ідеального злиття 1847 року, місцеві установи Сардинії, включаючи віцекороля, були скасовані. Однак титул короля Сардинії зберігався за Савойським домом до їхнього падіння з італійського престолу в 1946 році.
↑Королівство спочатку називалось Regnum Sardiniae et Corsicae, що передбачало включення до нього також і острова Корсика, поки його належність до Генуезької республіки не була визнана Ferdinand II of Aragon, який прибрав з назви згадку про Корсику в 1479 році (Francesco Cesare, Casula. Italia, il grande inganno 1861—2011. Carlodelfino Editore. pp. 32, 49). However, every king of Sardinia continued to retain the nominal title of Rex Corsicae («King of Corsica»)
↑Storia della lingua sarda, vol. 3, a cura di Giorgia Ingrassia e Eduardo Blasco Ferrer
↑B. MARAGONIS, Annales pisani a.1004–1175, ed. K. PERTZ, in MGH, Scriptores, 19, Hannoverae, 1861/1963, pp. 236–2 and Gli Annales Pisani di Bernardo Maragone, a cura di M. L.GENTILE, in Rerum Italicarum Scriptores, n.e., VI/2, Bologna 1930, pp. 4–7. «1017. Fuit Mugietus reversus in Sardineam, et cepit civitatem edificare ibi atque homines Sardos vivos in cruce murare. Et tunc Pisani et Ianuenses illuc venere, et ille propter pavorem eorum fugit in Africam. Pisani vero et Ianuenses reversi sunt Turrim, in quo insurrexerunt Ianuenses in Pisanos, et Pisani vicerunt illos et eiecerunt eos de Sardinea.»
↑C. Zedda-R. Pinna, La nascita dei giudicati, proposta per lo scioglimento di un enigma storiografico, su Archivio Storico Giuridico Sardo di Sassari, vol. n°12, 2007, Dipartimento di Scienze Giuridiche dell'Università di Sassari
↑F. Pinna, Le testimonianze archeologiche relative ai rapporti tra gli Arabi e la Sardegna nel medioevo, in Rivista dell'Istituto di storia dell'Europa mediterranea, Consiglio Nazionale delle Ricerche, n°4, 2010
↑Archeological museum of Cagliari, from Santa Sofia church in Villasor
↑«Antiquitas nostra primum Calarense iudicatum, quod tunc erat caput tocius Sardinie, armis subiugavit, et regem Sardinie Musaitum nomine civitati Ianue captum adduxerunt, quem per episcopum qui tunc Ianue erat, aule sacri palatii in Alamanniam mandaverunt, intimantes regnum illius nuper esse additum ditioni Romani imperii.» — Oberti Cancellarii, Annales p 71, Georg Heinrich (a cura di) MGH, Scriptores, Hannoverae, 1863, XVIII, pp. 56–96
↑Crónica del califa 'Abd ar-Rahmân III an-Nâsir entre los años 912—942,(al-Muqtabis V), édicion. a cura de P. CHALMETA — F. CORRIENTE, Madrid, 1979, p. 365 «Tuesday, August 24th 942 (A.D.), a messenger of the Lord of the island of Sardinia appeared at the gate of al-Nasir … asking for a treaty of peace and friendship. With him were the merchants, people Malfat, known in al-Andalus as from Amalfi, with the whole range of their precious goods, ingots of pure silver, brocades etc. … transactions which drew gain and great benefits»
↑Constantini Porphyrogeneti De caerimoniis aulae Byzantinae, in Patrologia cursus completus. Series Graeca CXII, Paris 1857
↑R. CORONEO, Scultura mediobizantina in Sardegna, Nuoro, Poliedro, 2000
↑Roberto Coroneo, Arte in Sardegna dal IV alla metà dell'XI secolo, edizioni AV, Cagliari 2011
↑Ferrer, Eduardo Blasco (1984). Storia Linguistica Della Sardegna, pg.65, De Gruyter
↑Barisone Doria: «La senyoria no la tenim ne havem haùda ne del rey ne da regina, e no som tenguts a rey ne a regina axi com eren los dits harons de Sicilia, abans de la dita senyoria e domini obtenim per Madonna Elionor, nostra muller, che és jutgessa d'Arborea e filla e succehidora per son pare per lo jutgat d'Arborea, la qual Casa d'Arborea ha D anys que ha hauda senyioria en la present illa» «We had our lordship not from any king or queen and have not to be loyal to any king or queen as sicilian Barons, because we had our lordship from Madonna Elionor, our wife, who is Lady Judge (Juighissa in Sardinian) of Arborea, daughter and successor of her father of the Judicate of Arborea, and this House of Arborea has reigned for five hundreds years in this island.» — Archivo de la Corona d'Aragon. Colleccion de documentos inéditos. XLVIII
↑G. Seche, L'incoronazione di Barisone «Re di Sardegna» in due fonti contemporanee: gli Annales genovesi e gli Annales pisani, in Rivista dell'Istituto di storia dell'Europa mediterranea, Consiglio Nazionale delle Ricerche, n°4, 2010
↑Dino Punchu (a cura di), I Libri Iurium della Repubblica de Genova, Ministero per i Beni Culturali e Ambientali, Roma, 1996, n°390, pag.334
↑Geronimo Zurita, Los cinco libros postreros de la segunda parte de los Anales de la Corona d'Aragon, Oficino de Domingo de Portonaris y Ursono, Zaragoza, 1629, libro XVII, pag. 75–76
↑Massimo Guidetti, Storia dei sardi e della Sardegna, Volume 3 pp. 55–56
↑Sardegna. www.rbvex.it. Процитовано 8 жовтня 2023.
Luttwak Edward, The Grand Strategy of the Byzantine Empire, The Belknap Press, 2009, ISBN 9780674035195
Schena, Olivetta. «The role played by towns in parliamentary commissions in the kingdom of Sardinia in the fifteenth and sixteenth centuries.» Parliaments, Estates and Representation 39.3 (2019): 304—315.
Італійською
AAVV. (a cura di F. Manconi), La società sarda in età spagnola, Cagliari, Consiglio Regionale della Sardegna, 2 vol., 1992-3
Blasco Ferrer Eduardo, Crestomazia Sarda dei primi secoli, collana Officina Linguistica, Ilisso, Nuoro, 2003,ISBN 9788887825657
Boscolo Alberto, La Sardegna bizantina e alto giudicale, Edizioni Della TorreCagliari 1978
Coroneo Roberto, Arte in Sardegna dal IV alla metà dell'XI secolo, edizioni AV, Cagliari, 2011
Коронео Роберто, Scultura mediobizantina in Sardegna, Nuoro, Poliedro, 2000,
Gallinari Luciano, Il Giudicato di Cagliari tra XI e XIII secolo. Proposte di interpretazioni instituzionali, in Rivista dell'Istituto di Storia dell'Europa Mediterranea, № 5, 2010
Манконі Франческо, La Sardegna al tempo degli Asburgo, Il Maestrale, Nuoro, 2010,ISBN 9788864290102
Манконі Франческо, Una piccola provincia di un grande impero, CUEC, Кальярі, 2012,ISBN 8884677882
Мастіно Аттіліо, Storia della Sardegna Antica, Il Maestrale, Nuoro, 2005,ISBN 9788889801635
Мелоні П'єро, La Sardegna Romana, Chiarella, Sassari, 1980
Motzo Bachisio Raimondo, Studi sui bizantini in Sardegna e sull'agiografia sarda, Deputazione di Storia Patria della Sardegna, Cagliari, 1987
Орту Джан Джакомо, La Sardegna dei Giudici, Il Maestrale, Nuoro, 2005,ISBN 9788889801024
Paulis Giulio, Lingua e cultura nella Sardegna bizantina: testimonianze linguistiche dell'influsso greco, Sassari, L'Asfodelo, 1983
Spanu Luigi, Cagliari nel seicento, Edizioni Castello, Cagliari, 1999
Зедда Коррадо — Пінна Раймондо, La nascita dei Giudicati. Proposta per lo scioglimento di un enigma storiografico, in Archivio Storico Giuridico di Sassari, seconda serie, n° 12, 2007
.svg){kind=small}
.svg)
.svg){kind=small}
