За формою накреслення — дещо видозмінена кирилична літера («покій»)[1], створена на основі візантійського уставного Π — варіанту грецької літери Π, π («пі»). У глаголиці мала форму — можливо, на її форму вплинула гебрейська літера ף («пе»). Числове значення у кириличній буквеній цифірі — «вісімдесят», у глаголичній — «дев'яносто».
Назва церковнослов'янської букви пов'язана зі словом «по́кій» — «спокій», «мир»[1]. Ще на початку XX ст. назву літери вживали для позначення предметів, що формою нагадують «П» («столи розставлені покоєм»[2], «розсаджені покоєм кущі»).
У староукраїнській графіці у зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) вживалася у кількох варіантах, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток.
У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма літери.
В сучасній українській мові цією літерою позначають два схожих звуки: глухий губно-губний проривний звук [p] (твердий — пиріг, погоня, або м'який — пісок, піч), а також його алофон — глухий губно-зубний проривний [p̪].
«П» буває велике й мале, має рукописну й друковану форми.
У давньоруській та староукраїнській писемностях мало числове значення «вісімдесят». Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «двадцятий». При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: Шифр № 7-п і т. д.
Цікаві факти
Літера «п» є найуживанішою літерою української абетки. З неї починається найбільша кількість слів[3].
Червона літера «П» є офіційним логотипом російського міста Перм. Там існують величезні пам'ятники букві[4].
