Населення Туреччини. Чисельність населення країни 2015 року становила 79,414 млн осіб (19-те місце у світі)[1]. Чисельність турків стабільно збільшується, народжуваність 2015 року становила 16,33 ‰ (118-те місце у світі), смертність — 5,88 ‰ (170-те місце у світі), природний приріст — 1,26 % (93-тє місце у світі) .
Історія
Основне населення країни — турки. Слід зазначити, що сама ця назва стала поширеною після проголошення Туреччини республікою в 1923 році — до того в суспільстві було поширене наймення османи. Мустафа Кемаль запропонував взяти назву «турки» (по-турецьки «тюрк») вважаючи, що це сприяє згуртуванню тюркомовних народів, а відповідно тому й республіку назвати Туреччиною. Таким чином в нову історичну епоху османи стали турками, а Османська імперія стала Турецькою республікою.
Природний рух
На момент утворення Турецької республіки чисельність її населення оцінювалася у 12 532 000 осіб. З того часу в країні проведено 12 переписів населення, згідно з якими від 1927 року населення країни зросло в 4,4 раза, причому тільки з 1950 по 1985 роки — в 2,5 раза. Швидке зростання населення, яке перевищило 2005 року 70 мільйонів, залишається важливою проблемою країни.
Відтворення
Народжуваність у Туреччині, станом на 2015 рік, дорівнює 16,33 ‰ (118-те місце у світі)[1]. Коефіцієнт потенційної народжуваності 2015 року становив 2,05 дитини на одну жінку (114-те місце у світі)[1]. Рівень застосування контрацепції 73 % (станом на 2008 рік)[1]. Середній вік матері при народженні першої дитини становив 22,3 року (оцінка на 2010 рік)[1].
Смертність у Туреччині 2015 року становила 5,88 ‰ (170-те місце у світі)[1].
Природний приріст населення в країні 2015 року становив 1,26 % (93-тє місце у світі)[1].
Середній вік населення Туреччини становить 30,5 року (112-те місце у світі): для чоловіків — 30,1, для жінок — 31 рік[1]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 74,57 року (115-те місце у світі), для чоловіків — 72,26 року, для жінок — 77 року[1].
діти віком до 14 років — 25,45 % (10 339 731 чоловік, 9 868 005 жінок);
молодь віком 15—24 роки — 16,25 % (6 587 897 чоловіків, 6 314 306 жінок);
дорослі віком 25—54 роки — 43,07 % (17 323 965 чоловіків, 16 878 498 жінок);
особи передпохилого віку (55—64 роки) — 8,15 % (3 216 877 чоловіків, 3 253 891 жінка);
особи похилого віку (65 років і старіші) — 7,09 % (2 498 187 чоловіків, 3 132 911 жінок)[1].
Шлюбність — розлучуваність
Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 8,0; коефіцієнт розлучуваності — 1,6; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 20 (дані за 2011 рік)[2][3]. Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб, дорівнює 27,4 року, жінки — 24,3 року, загалом — 25,9 року (дані за 2014 рік)[4].
Розселення
Густота населення країни 2015 року становила 102,2 особи/км² (108-ме місце у світі)[1]. Розподіл жителів по території Туреччини вкрай нерівномірний, найбільш густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, а також райони, що прилягають до Егейського моря. Найбільше місто країни — Стамбул, найменш населений район — Хакк'ярі.
Туреччина високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 73,4 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зростання частки міського населення — 1,97 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки)[1].
Головні міста держави: Стамбул — 14,164 млн осіб, Анкара (столиця) — 4,75 млн осіб, Ізмір — 3,04 млн осіб, Бурса — 1,923 млн осіб, Адана — 1,83 млн осіб, Газіантеп — 1,528 млн осіб (дані за 2015 рік)[1].
Річний рівень імміграції 2015 року становив 2,16 ‰ (50-те місце у світі)[1]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.
Біженці й вимушені переселенці
Станом на 2016 рік, у країні постійно перебуває 103 тис. біженців з Іраку, 2,7 млн з Сирії[1]. У той самий час у країні, станом на 2015 рік, налічується 954 тис. внутрішньо переміщених осіб через збройне протистояння уряду з курдськими повстанцями 1984—2005 років на сході[1].
Головні етноси країни: турки — 70-75 %, курди — 18 %, інші нацменшини — 7-12 % населення (оціночні дані за 2008 рік)[1].
У статті 66-й Конституції Турецької Республіки визначається поняття «турків», як таких «хто пов'язаний з турецькою державою через зв'язок громадянства», тому легальне використання слова «турецький», як громадянин Туреччини відрізняється від етнічного визначення цього слова. А проте більшість населення Туреччини є етнічними турками або ж тюрками. Взагалі, слово «турок» чи «турецький» також має ширше значення в історичному контексті, тому що, деколи, особливо в минулому, його використовували для позначення всіх мусульманських жителів Османської імперії, незалежно від їхньої етнічної приналежності[6].
Окрім титульної нації — турків, у країні визначена категорія «визнаних етнічних меншин» й «невизнаних етнічних меншин». Далебі, частіше буває, що невизнані меншини в кілька разів чи десятків разів перевищують, чисельно, визнані меншини, що пов'язується зі складними політико-суспільними взаємовідносинами в країні. Відповідно до умов Лозаннського договору за такими групами закріплений статус меншин і, отже, вони користуються всіма правами національних меншин, яким намагається дотримуватися владна верхівка країни. До визнаних меншин відносять — вірменів, греків, юдеїв.
Питання щодо етнічних особливостей на території сучасної Туреччини є часто обговорювані і визначається, як доволі суперечливе. Оскільки цифри, що публікуються в різних джерелах, не завше відповідають дійсності через політичні та конфронтаційні особливості в турецькому суспільстві. Незважаючи переписи населення, що проводяться систематично і на яких визначаються різноманітні фактори існування турецького суспільства, ці переписи ніколи не торкалися етнічної тематики за для визначення національного складу в країні, тому вже склалася традиція, що більшість мешканців країни, незалежно від свого походження, вважають себе спочатку турками, а вже потім згадують своє походження. Тому підрахувати чисельність етносів, навіть приблизно, буває дуже важко, водночас державними органами привідкриті деякі цифри, на основі яких можна вималювати, частково, етнічну палітру Туреччини[7].
Турецьку мову 80 % населення вважають за рідну, а ще 10—15 % сприймають її як другу мову. Урядом та суспільством мова сприймається як важливий чинник турецької ідентичності в сьогоднішній Туреччині. Як свідчить 42 стаття Конституції Туреччини:
Ніяка мова, крім турецької, не повинна викладатися як рідна мова турецьким громадянам у будь-яких освітніх навчальних закладах країни. Іноземні мови, які необхідно викладати в освітніх навчальних закладах, і правила, яких потрібно дотримуватися при проведенні навчання в школах з вивченням іноземних мов, визначаються відповідним законом. Положення міжнародних угод зберігаються.
Такий офіційно-урядовий погляд на мовні питання нерідко критикується правозахисними організаціями світу, оскільки згідно з офіційною точкою зору в країні є тільки три етно-мовних меншини: греки, вірмени і євреї, права яких гарантовані Лозанським мирним договором 1923 року. Розмови ж про які-небудь інших меншини та їх претензії в мовних питаннях турецький уряд вважає сепаратизмом[10].
А проте у країні говорять приблизно 50 мовами, носії яких за різними оцінками становлять від 10 до 25 % населення Туреччини. Найбільшими мовами після турецької є північнокурдська (курманджі) і зазакі (дімле), якими послуговуються поміж собою курди. Саме через різночитання та трактування чисельності цих мов, настільки різниться загальна чисельність нетюркського населення країни. Загалом в країні спостерігається 5 різних мовних сімей, не-турецької етнічної групи, якими послуговуються етнічні меншини в країні. Найбільш вживані й яскраві представники мовного різноманіття країни:
Курманджі (Kurmanji) або Північнокурдська мова — близько 10 млн носіїв (індо-європейська мовна група іранської гілки).
Зазакі (Zazaki) — від 1,2 до 2 млн носіїв (індо-європейський мовна група іранської гілки).
Останній перепис населення Туреччини, в якому ставилося питання щодо мови, проведено 1965 року. Хоча нерідко вважається, що дані про мови етнічних меншин у країні (згідно з тим переписом) помітно занижені, але він єдиний який дає хоч мінімальна число етнічних мовців, а з іншого — досить вірно відмічає мовний розподіл по провінціях країни. Для турецького суспільства, в цілому, характерне слабке знання іноземних мов. За даними на 2006 рік 17 % жителів країни могли послуговуватися англійською мовою (в різних степінях її володіння), 4 % — німецьку мову, 1 % — французьку і 1 % — розмовляють частково по-російськи.
Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: іслам — 99,8 % (переважно сунізм), інші — 0,2 % (переважно християнство, юдаїзм)[1].
Туреччина — світська держава, вона стала справжнім першовідкривачем-«піонером» такого суспільного ладу в ісламському світі. Іслам як державну релігію скасував Ататюрк1928 року і відповідно сформовано законодавчу базу щодо унеможливлення впливу релігійного керівництва на владні чинники, натомість турецькою Конституцією передбачається свобода віросповідання і совісті[12][13]. Близько 99 % населення декларує свою релігійну приналежність, натомість, незалежні опитування показують, що близько 3 % дорослого населення не визначили свій зв'язок з релігією, стверджуючи, що «не мають релігійних переконання» або «не вірять в релігійні доктрини»[14].
У країні існує велика мусульманська меншина алавітів (10—15 %), в рамках шиїтської спільноти послідовників ісламу[15], а також деякі інші малочисельні суфійські практики[16]. У країні запроваджена релігійно-світська інституція на чолі з Головуючим у справах релігій (Diyanet Іслер Başkanlığı), він тлумачить Ханафі — ісламські школи права і несе відповідальність за діяльність та функціонування в країні 75 000 зареєстрованих мечетей і розподіл місцевих і провінційних імамів[17].
Історично склалося, що Православна Церква мала свій головний осередок у Царгороді (Константинополі), теперішньому Стамбулі. Від четвертого століття православний світ формувався навколо Константинополя, що став осідком Константинопольського патріарха. Проте нині турецький уряд не визнає екуменічного статусуПатріархаВарфоломія I, який є найстаршим серед рівних єпископів в традиційній ієрархії православного християнства, тому діяльність духовенства та керівництва цієї Церкви відбувається за суттєвого обмеження. Більшість земель та майна Церкви і духовні школи, в тому числі духовна семінарія Халкі, були конфісковані, а християни, як і раніше, широко переслідувані в Туреччині[20].
Туреччина славиться численними релігійно-культовими спорудами, частина яких має світове значення. У країні діє велика кількість мечетей — 78 000. Крім того, зареєстрована 321 громада — різних християнських вірувань і напрямків з своїми церквами, існують 36 юдейських синагог, а також численні історичні культові споруди, які вважаються культурною спадщиною країни.
Рівень письменності 2015 року становив 95 % дорослого населення (віком від 15 років): 98,4 % — серед чоловіків, 91,8 % — серед жінок[1].
Державні витрати на освіту становлять 2,9 % ВВП країни, станом на 2006 рік (142-ге місце у світі)[1]. Середня тривалість освіти становить 16 років, для хлопців — до 17 років, для дівчат — до 16 років (станом на 2013 рік).
Забезпеченість лікарями у країні на рівні 1,71 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 2,5 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[1]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року становили 5,4 % ВВП країни (103-тє місце у світі)[1].
Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 18,87 ‰ (93-тє місце у світі); хлопчиків — 20,13 ‰, дівчаток — 17,55 ‰[1]. Рівень материнської смертності 2015 року становив 16 випадків на 100 тис. народжень (139-те місце у світі)[1].
Кількість хворих на СНІД невідома, дані про відсоток інфікованого населення в репродуктивному віці 15—49 років відсутні[1]. Дані про кількість смертей від цієї хвороби за 2014 рік відсутні[1].
Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 29,4 % (36-те місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 1,9 % (оцінка на 2014 рік)[1]. Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.
Санітарія
Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 100 % населення в містах і 100 % в сільській місцевості; загалом 100 % населення країни[1]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 98,3 %, в сільській місцевості — 85,5 %, загалом по країні — 94,9 % (станом на 2015 рік)[1]. Споживання прісної води, станом на 2008 рік, дорівнює 40,1 км³ на рік, або 572,9 тонни на одного мешканця на рік: з яких 14 % припадає на побутові, 10 % — на промислові, 76 % — на сільськогосподарські потреби[1].
Соціально-економічне становище
Співвідношення осіб, що в економічному плані залежать від інших, до осіб працездатного віку (15—64 роки) загалом становить 49,7 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 38,4 %; частка осіб похилого віку — 11,3 %, або 8,9 потенційно працездатного на 1 пенсіонера[1]. Загалом ці показники характеризують рівень потреби державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я та пенсійного забезпечення, відповідно. За межею бідності 2010 року перебувало 16,9 % населення країни[1]. Розподіл доходів домогосподарств у країні має такий вигляд: нижній дециль — 2,1 %, верхній дециль — 30,3 % (станом на 2008 рік)[1].
Станом на 2016 рік, уся країна електрифікована, усе населення країни мало доступ до електромереж[1]. Рівень проникнення інтернет-технологій середній. Станом на липень 2015 року в країні налічувалось 42,681 млн унікальних інтернет-користувачів (19-те місце у світі), що становило 53,7 % загальної кількості населення країни[1].
Трудові ресурси
Загальні трудові ресурси 2015 року становили 29,4 млн осіб, з яких 1,2 млн працюють за кордоном (21-ше місце у світі)[1]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється таким чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 25,5 %; промисловість і будівництво — 26,2 %; сфера послуг — 48,4 % (2010)[1]. 321,8 тис. дітей у віці від 7 до 14 років (3 % загальної кількості) 2006 року були залучені до дитячої праці[1]. Безробіття 2015 року дорівнювало 10,4 % працездатного населення, 2014 року — 10 % (119-те місце у світі); серед молоді у віці 15-24 років ця частка становила 17,8 %, серед юнаків — 16,6 %, серед дівчат — 20,2 % (66-те місце у світі)[1].
Ключова транзитна країна на шляху наркотрафіку південно-східноазійського героїну до Західної Європи, і незначної кількості до США; важливим пунктом на цьому шляху виступає Стамбул. У країні розвинена мережа лабораторій, що перетворюють імпортований морфін на героїн. Уряд намагається підтримувати суворий контроль над районами законного вирощування опійного маку та над виходом концентрату макової соломи. У державі бракує органів по боротьбі й контролю з відмиванням грошей[1].
↑(англ.)Andrews, Peter A. Ethnic groups in the Republic of Turkey. Beiheft Nr. B 60, Tübinger Atlas des Vorderen Orients, Wiesbaden: Reichert Publications, 1989, ISBN 3-89500-297-6; + 2nd enlarged edition in 2 vols., 2002, ISBN 3-89500-229-1.
↑Значна кількість держав і територій розрізняють статуси державної, національної і офіційної мов. Державні мови у різних країнах мають різний правовий статус, або його відсутність, сферу застосування. У даному випадку під офіційною мовою розуміється мова, якою користуються державні, адміністративні, інші управлінські органи конкретних територій у повсякденному діловодстві.
↑(англ.)Heinz Kloss & Grant McConnel, Linguistic composition of the nations of the world, vol,5, Europe and USSR, Québec, Presses de l'Université Laval, 1984. ISBN 2-7637-7044-4
Безуглий В. В., Козинець С. В. Регіональна економічна і соціальна географія світу : Навчальний посібник. — видання 2-ге, доп., перероб. — К. : ВЦ «Академія», 2007. — 688 с. — ISBN 966-580-144-9.
Головченко В. І., Кравчук О. Країнознавство: Азія, Африка, Латинська Америка, Австралія і Океанія. — К., 2006. — 335 с. — ISBN 966-8939-04-2.
Гудзеляк І. І. Географія населення: Навчальний посібник / І. Гудзеляк. — Л. : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. — 232 с. — ISBN 978-966-613-599-8.
Дахно І. І. Країни світу: Енциклопедичний довідник / І. І. Дахно, С. М. Тимофієв. — К. : Мапа, 2011. — 606 с. — (Бібліотека нового українця) — ISBN 978-966-8804-23-6.
(рос.)Турция // Страны и народы. Зарубежная Азия. Общий обзор. Юго-Западная Азия / Редкол. : Н. И. Прошин (отв. ред.), И. А. Дементьев и др. — М. : «Мысль», 1979. — 381 с. — (Страны и народы) — 180 тис. прим.
(рос.)Численность и расселение народов мира. Этнографические очерки / под ред. С. И. Брука. — М. : Издательство АН СССР, 1962. — 487 с.
(рос.)Лаппо Г. М. География городов: Учебное пособие для географических факультетов вузов. — М. : Туманит, изд. центр ВЛАДОС, 1997. — 476 с. — ISBN 5-691-00047-0.
.png)
